Читати книгу - "Пісня Сюзанни. Темна вежа VI"

— Не маю ані найменшого уявлення.

Роланд знову повернувся до Стівена Кінга.

— Стівене, як ти гадаєш, скільки разів Господар Дискордії намагався тебе вбити? Вбити і зупинити твоє письмо? Заткнути твого небезпечного рота? Від того першого разу в повітці твоїх тітки з дядьком?

Кінг, схоже, намагався щось порахувати, а тоді похитав головою.

— До фіга, — промимрив він. — Багато разів.

Едді з Роландом обмінялися поглядами.

— І завжди хтось втручався? — спитав Роланд.

— Та ні, сей, не подумай. Я не слабак. Іноді я ухилявся.

Роланд на це видав регіт — звук сухого дрючка, переломленого об коліно.

— Ти розумієш, хто ти такий?

Кінг похитав головою. Закопиливши нижню губу, немов ображене дитинча.

— Ти розумієш, хто ти такий?

— По-перше, батько. По-друге, чоловік. Письменник, по-третє. А тоді — брат. Далі мені нема чого сказати. Гаразд?

— Ні. Не гаразд. Ти розумієш, хто ти такий?

Довга мовчанка.

— Ні, я тобі розказав усе, що міг. Перестань мене розпитувати.

— Я перестану, коли скажеш правду. Ти розумієш, хто…

— Так, добре. Я розумію, на що ти натякаєш. Тобі цього достатньо?

— Поки що ні. Скажи мені, хто…

— Я Ґан, або одержимий Ґаном, не знаю, що саме, та, либонь, тут нема різниці. — Кінг почав плакати. Сльози лилися жахаюче беззвучно. — Але це не Діс, я відвернувся від Діса, я відкидаю Діса, і цього мусило б бути достатньо, але ж ні, ка ніколи не догодиш, старому захланному ка, отак вона сказала, хіба ні? Сюзанна Дельгадо перед тим, як ти її вбив, чи я її вбив, чи Ґан її вбив. Сказала: «Захланне старе ка, як я його ненавиджу». Хто б її не вбив, але саме я змусив її це сказати, я, бо його ненавиджу, отак. Я чиню опір підбуренням ка і буду йому суперечити до самого того дня, коли ввійду на галявину наприкінці шляху.

Роланд, сидячи біля столу, зблід, почувши ім’я Сюзанни.

— А ка так і з’являється до мене, з’являється з мене, я його перекладаю, я змушений його перекладати, ка лізе в мене з пупка, немов стрічка. Я не ка, я не стрічка, воно просто проходить крізь мене, і я його ненавиджу, я ненавиджу все це! В курчатах було повно павуків, ви розумієте, повно павуків!

— Перестань рюмсати, — гримнув Роланд (що характерно, без жодної ознаки співчуття, на подив Едді), і Кінг затих.

Стрілець посидів, поміркував, потім підвів голову.

— Чому ти перестав писати далі історію після того, як я прийшов до Західного моря?

— Ти що, тупий? Тому що я не хочу бути Ґаном! Я відсторонився від Діса, отже, був здатен також відсторонитися й від Ґана. Я кохаю мою дружину. Я люблю моїх дітей. Мені подобається писати історії, але я не хочу писати вашу історію. Вона мене лякає повсякчас. Він шукає мене. Він Око Короля.

— Але відколи ти перестав, то вже ні, — промовив Роланд.

— Ага, відтоді вже ні, відтоді він більше не шукає мене, він мене не бачить.

— Попри все, ти мусиш продовжувати.

Обличчя Кінга скривилося, неначе від болю, а потім розгладилося до попереднього, сонного, стану.

Роланд підняв свою понівечену правицю.

— Розпочнеш з того, як я втратив пальці. Запам’ятав?

— Омари-почвари, — промовив Кінг. — Вони їх відкусили.

— А звідки ти це знаєш?

Кінг хитро усміхнувся і видав тихий звук: шшшшшшух.

— Вітром навіяло, — сказав він.

— Ґан зрушив світ і сам рушив далі, — відгукнувся Роланд. — Це ти хотів сказати?

— Атож, і світ завалився б у прірву Хаосу, якби не велика черепаха. Отак він опинився в неї на спині.

— Так нам повідано, і ми висловлюємо велику подяку тобі. Почни з омарів-почвар, як вони відкушують мої пальці.

— Да-да-джа, да-да шмальці, кляті омари відкусили тобі пальці, — наспівав Кінг і природно розсміявся.

— Так.

— Скількох неприємностей я міг би уникнути, якби ти, Роланде, син Стівена, загинув.

— Я це знаю. І Едді, й інші мої друзі також, — примарна посмішка торкнулася краєчків губ стрільця. — А тоді, після омарів-почвар…

— З’являється Едді, з’являється Едді, — перебив його Кінг, махнувши сонно правою рукою, ніби говорячи, що я сам добре все знаю і не варто Роланду витрачати на це час. — В’язень, Штовхач, Дама Тіней. Швець, мрець і хай йому грець, як каже мій син, — посміхнувся він. — Коли?

Захоплений зненацька Роланд моргнув.

— Коли? Коли? Коли? — Кінг підвів угору руку, і здивований Едді побачив, як тостер, вафельниця та напакована чистими тарілками сушарка здійнялися й попливли в сонячних променях.

— Ти питаєшся в мене, коли тобі розпочинати писати?

— Так. Так. Так!

З дрейфуючої сушарки вистромився ніж. Пролетів через всю кімнату і задрижав, встромившись у стіну, на її протилежному кінці. Та раптом всі речі знов опинилися на своїх місцях.

— Прислухайся до пісні Черепахи, до плачу Ведмедя, — сказав Роланд.

— Пісня Черепахи, плач Ведмедя. Матурин з романів Патрика О’Браяна. Шардик — з романів Річарда Адамса.

— Хай буде так. Якщо ти так кажеш.

— Сторожі Вежі.

— Так.

— Мого Променя.

Роланд подивився на нього прискіпливо.

— Ти певен цього?

— Так.

— Тоді хай буде так. Коли почуєш пісню Черепахи або плач Ведмедя, можеш знову починати писати.

— Коли я розплющую око у твій світ, мене бачить він, — пауза. — Воно.

— Я знаю. Ми намагатимося тебе захищати в такі моменти так само, як збираємось захищати троянду.

Кінг посміхнувся.

— Я люблю троянду.

— Ти її бачив? — спитав Едді.

— Авжеж, так, у Нью-Йорку. Далі по вулиці від готелю «ООН-Плаза». Зазвичай у крамничці делікатесів. Том і Джері. У підсобці. Тепер там пустище.

— Ти розповідатимеш нашу історію, допоки не відчуєш втоми. — наказав Роланд. — Коли вже будеш не в змозі розповідати, коли пісня Черепахи і плач Ведмедя слабшатимуть у твоїх вухах, тоді ти відпочиватимеш. А коли зможеш розпочинати знову, тоді розпочинатимеш. Ти…

— Роланде?

— Сей Кінг?

— Я робитиму, як ти кажеш. Буду слухати пісню Черепахи і кожного разу, як її чутиму, продовжуватиму історію. Якщо житиму. Але ти мусиш теж прислухатися. До її пісні.

— Чиєї?

— Сюзанни. Немовля її вб’є, якщо ти не діятимеш швидко. І слух твій мусить бути гострим.

Едді кинув погляд на Роланда, зляканий погляд. Роланд кивнув. Час було йти.

— Послухай мене, сей Кінг. Нас добре прийняли у Бриджтоні, але зараз ми вже мусимо тебе залишити.

— Так, — відповів Кінг, і промовив він це з таким непідробним полегшенням, що Едді ледь не розреготався.

— Ти стоятимеш там, де стоїш, ще десять хвилин. Розумієш мене?

— Так.

— Потім ти прокинешся. Почуватимешся дуже гарно. Ти не пам’ятатимеш, що ми були тут, хіба що десь у самісіньких глибинах мозку.

— У каналізаційних колодязях.

— У каналізаційних