Читати книгу - "Чорнильна смерть"

Снігопад ущух, і тільки гарний білий килим укривав холодну землю.

Ще дванадцять жінок привели своїх дітей до покинутої хатини вугляра, на їхніх обличчях відбивалися страх і тривога, а також сумнів, чи слушно вони чинять.

Дехто з дітей не озирався на матерів, коли ті верталися до міста, дехто біг за ними, а двоє так ревно плакали, що їхня мати знову забрала їх назад, до Омбри, де Свистун чекав на них, немов срібний павук. Коли споночіло, між засніжених дерев стояли дев’ятнадцятеро дітей, збившись докупи, мов виводок гусенят. Здоровань, що видавався велетнем поряд із дітьми, кивнув, щоб вони йшли за ним. Дорія, коли хтось із них починав плакати, виймав їм жолуді з носиків і вибирав монетки з волосся. Здоровань показував дітям, як він розмовляє з птахами, і ніс на плечах одразу трьох дітей.

А Меґі, коли навколо опустилася пітьма, розказувала їм оповідки, які так часто розповідав їй Мо, тож при кожному слові, яке злітало з її вуст, їй здавалося, ніби вона чує батьків голос. Коли вони дійшли до табору розбійників, усі страшенно втомилися. Поміж деревами аж кишіло дітьми. Меґі спробувала порахувати їх, але швидко відмовилася від цієї спроби. Як розбійники прогодують так багато ротів, коли Чорний Принц насилу спромагається наситити своїх людей?

Те, про що від самого початку говорили Хапало і Ґекон, тепер виразно проступало на кожному обличчі. «Няньки! — шепотіли в таборі. — Хіба для цього нас привели до лісу?» Хапало, Ґекон, Страшидло, Дерев’янка, Волоцюга, Чорнобородий… Чимало їх шепотілося. А хто отой худенький чоловік із лагідним обличчям, що стоїть коло Хапала й озирається так, наче ще ніколи не бачив усього навколишнього? Він схожий на… Ні, такого не може бути.

Меґі протерла рукою очі. Вочевидь від утоми їй уже ввижається всяке. Але раптом дві могутні руки обняли її і здушили так сильно, що їй забракло повітря і вона шарпнулася, щоб вивільнитись.

— Ти диви! Ти вже майже така сама на зріст, як і я, ти, безсоромне дівчисько!

Меґі обернулася.

Елінор.

Що сталося? Може, вона з’їхала з глузду? А що, як це все було тільки сном, а тепер вона прокинулася? Може, наступної миті щезнуть дерева і зникне все — розбійники, діти, а Мо стоятиме коло її ліжка й запитуватиме, чи вона хоче проспати сніданок?

Меґі пригорнулась обличчям до оксамитової сукні Елінор, що скидалася на театральний костюм. «Атож, я сплю. Тут навіть годі сумніватися. Але що в такому разі реальне? Прокидайся, Меґі! — думала вона. — Ану мерщій! Прокидайся!»

Худий незнайомець, що стояв коло Хапала, несміливо всміхнувся їй, тримаючи перед очима розбиті окуляри, — атож, то таки Даріус!

Елінор ще раз пригорнула її до себе, і Меґі заплакала. В химерну сукню Елінор вона виплакала всі сльози, які стримувала, відколи Мо заїхав до Омбрійського замку.

— Так-так, я знаю! Який жах! — проказала Елінор, безпорадно гладячи її по голові. — Бідолашна дівчинка. Я вже висловила свою думку тому писареві. Він — неосвічений старий дурень! Але побачиш, твій батько скоро провчить того срібноносого цигикала!

— То Свистун. — Меґі мимоволі засміялася, хоча по її обличчю й далі бігли сльози. — Свистун, Елінор!

— Ну, як і завжди! Як можна запам’ятати ці всі дивні імена? — Елінор озирнулася. — Того Феноліо треба четвертувати за все, що тут діється, але він бачить це геть по-іншому. Мене тішить тільки те, що тепер ми зможемо трохи розкрити йому очі. А він просто не хотів пускати Мінерву саму, мабуть, лише тому, що не міг змиритися з думкою, що якийсь час вона не готуватиме йому їсти й не церуватиме шкарпеток!

— Феноліо теж тут? — Меґі стерла сльози з обличчя.

— Так. А де твоя мати? Я ніде не знайшла її!

Обличчя Меґі, здається, свідчило, що вона й досі недоброї думки про Резу, але перше ніж Елінор устигла щось запитати, між ними став Батист.

— Сойчина донько, ти представиш мені свою вкрай ошатну подругу? — вклонився він Елінор. — До якого цеху шпільманів належите ви, ясновельможна пані? Дозвольте мені вгадати. Ви — комедіантка. Ваш голос безперечно виповнить кожну ринкову площу!

Елінор дивилася на нього так приголомшено, що Меґі мерщій прийшла їй на допомогу:

— Батисте, це Елінор, тітка моєї матері.

— Ох, Сойчина родичка! — ще нижче вклонився Батист. — Ця інформація, напевне, перешкодить Хапалу скрутити вам в’язи. Він якраз намагається переконати Чорного Принца, що ви і той чужинець, — він показав на Даріуса, що, несміливо всміхаючись, підходив до них, — Свистунові шпигуни.

Елінор обернулась так раптово, що ліктем штовхнула Даріуса в живіт:

— Чорний Принц? — Вона зашарілася, мов дівчинка, побачивши, що він зі своїм ведмедем стоїть коло Хапала. — Ох, який розкішний! — зітхнула вона. — І навіть ведмідь точнісінько такий, як я уявляла собі! Ох, тут усе таке дивовижне, незбагненно дивовижне!

Меґі відчула, як її сльози висохли. Вона страшенно зраділа, що Елінор тут. Неймовірно зраділа.

Нова клітка

Вестлі заплющив очі. Біль знову підступав до нього, і він мусив підготуватися.

Він мав настроїти мозок і опанувати біль своїм духом, бо якщо біль не піддасться його зусиллям, то розчавить його.

Вільям Ґолдмен. Шлюбна принцеса

Цього разу вони прийшли раніше, ніж минулої ночі. Надворі тільки-но споночіло. Не те що в камері Мо вдень було видно, але вночі залягав інший різновид пітьми, а разом з ним приходив і Свистун. Мо випростався сидячи, наскільки дозволяли кайдани, і приготувався до ударів і копняків. Якби ж він не почувався таким дурним, таким безкінечно дурним. Йолоп, що доброхіть пішов у тенета до свого ворога. Вже не розбійник, уже не палітурник, а просто йолоп.

Камери в Омбрійській в’язниці були навряд чи приємнішим місцем, ніж камери в башті Сутінкового замку. В темних льохах, навряд чи досить високих, щоб стояти, чекав той самий страх, що й в усіх в’язницях. Так, страх повернувся. Він чекав його ще у брамі й майже задушив, коли Миршавцеві люди зв’язали йому руки.

Ув’язнений. Безпорадний…

Подумай про дітей, Мортимере! Тільки спогад про їхні обличчя заспокоював його, коли він сам себе проклинав за свій учинок і терпів копняки та удари, які готувала йому ніч. Вогонь Вогнерукого принаймні інколи давав йому змогу перепочити від Свистуна, зате з’являвся Срібноносий, і то щоразу лютіший. Мо ще й досі вчувався у вухах голос феї, яка першої ночі пурхнула йому на плече. Він і досі бачив вогненних павуків, що вчепилися за оксамитні Свистунові шати.

Ще два дні, Мортимере, два дні і дві ночі. Потім прийде Змієголов. Ну