Читати книгу - "Дівчина у потягу"

Тож ми чекали. Я також взяла собі пиво, ми пили разом. Він каявся, що йому по-справжньому шкода Меґан, шкода своєї зради. Поцілував мене, запевнив, що все зробить заради мене, що все налагодиться, у нас усе буде гаразд.

— Ми поїдемо звідси, як ти завжди хотіла. Поїдемо, куди тобі заманеться. Будь-куди.

Потім запитав, чи я зможу його пробачити, і я відповіла, що зможу, нехай дасть мені час. Він повірив. Здається, повірив.

Як і передбачував прогноз, почалася буря. Вона просинається від гуркоту грому, приходить до тями. Потім починає стогнати, ворушитися на підлозі.

— Тобі слід піти, — радить він мені. — Повертайся нагору.

Я цілую його в губи й залишаю на кухні, проте нагору не повертаюся. Натомість підіймаю слухавку в коридорі, сідаю на нижню сходинку та прислухаюся, тримаючи слухавку в руці, очікуючи слушної нагоди.

Я чую, як він розмовляє з нею м’яким низьким голосом. А потім чую її. Здається, вона плаче.

Рейчел

Неділя, 18 серпня 2013 року

Вечір

Я щось чую, якесь шипіння. Спалах світла, і я розумію, що це дощ, злива. Надворі темно, справжня буря. Блискавки. Не пам’ятаю, коли стемніло. Дощ у голові змушує мене отямитися, серце підскакує до горла. Я на підлозі, в кухні. Насилу мені вдається підвести голову, здійнятися на лікті. Він сидить за столом, дивиться на бурю, у руках — пляшка пива.

— Тож як мені бути, Рейч? — цікавиться він, коли помічає, що я підвела голову. — Сиджу тут уже… майже півгодини і ставлю те саме запитання. Що мені з тобою робити? Який вихід ти мені залишаєш? — Він робить великий ковток, задумливо поглядає на мене. Силкуючись, сідаю, прихилившись спиною до кухонного буфета. У голові паморочиться. Рот повен слини. Таке відчуття, що зараз мене знудить. Кусаю губи, занурюю нігті в долоні. Мені потрібно позбутися цього ступору, не маю права бути слабкою. Немає на кого покладатися. Я це розумію. Анна до поліції звертатися не стане. Не ризикуватиме безпекою власної дочки заради мене.

— Ти маєш визнати це, — продовжує Том. — Сама у всьому винна. Поміркуй над цим: якби ти просто дала нам спокій — ніколи б не опинилася в такій ситуації. Я б не опинився в цій ситуації. Жоден з нас. Якщо б того вечора ти не припхалася туди, якщо б Анна не прибігла назад після того, як побачила тебе на вокзалі, тоді б мені, напевно, вдалося все владнати з Меґан. Я не був би таким… роздратованим. Не втратив би самовладання. І не заподіяв їй шкоди. Нічого цього б не сталося.

Відчуваю, що в горлі накопичуються сльози, але я ковтаю цю грудку. Ось так він поводиться, ось так він завжди поводиться. Йому майстерно вдається змусити мене відчувати себе винною, справжньою нікчемою.

Він закінчує своє пиво, крутить порожню пляшку на столі. Сумно похитує головою, підводиться, підходить до мене, простягає руки.

— Підводься, — наказує він. — Давай руку. Ну ж бо, Рейч, підводься.

Я дозволяю йому підняти мене з підлоги. Стою спиною до кухонного столу, він переді мною, навпроти, притиснувшись стегнами до моїх стегон. Торкається обличчя, великим пальцем витирає сльози з вилиць. — Що ж мені з тобою робити, Рейч? Що, на твій погляд, я маю робити?

— Не слід нічого робити, — відповідаю я й намагаюся посміхнутися. — Тобі ж відомо, що я кохаю тебе. Досі кохаю. Ти ж знаєш, я нікому нічого не скажу… Не змогла б так із тобою вчинити.

Він посміхається — широкою, прекрасною посмішкою, від якої я раніше танула, — я починаю рюмсати. Повірити не можу, не можу повірити, що ми до такого докотилися… що найщасливіші миті мого життя — моє життя разом із ним — виявилися ілюзією.

Він дає волю моїм сльозам, але невдовзі нудиться, тому що сліпуча посмішка зникає і губи глузливо викривляються.

— Годі, Рейч, досить, — каже він. — Припини пускати соплі. — Він відходить, хапає купу паперових серветок «Клінекс» з коробки на кухонному столі. — Витри носа, — наказує він. Я виконую наказ.

Він презирливо спостерігає за мною.

— Того дня, коли ми познайомилися на озері, - промовляє він. — Ти гадала, в тебе є шанс, чи не так? — Він починає сміятися. — Ти так вважала, правильно? Коли дивилася на мене своїми прекрасними очима, як у лані, і благала… Я би міг заволодіти тобою, я правий? Ти легка здобич. — Я боляче кусаю губи. Він знову підступає ближче. — Ти схожа на одного з тих собак, нікому не потрібних, з якими все життя погано поводилися. Можна постійно ко`пати їх ногами, але вони все одно повертаються, плазують та махають хвостом. Благають. Сподіваються, що цього разу все стане інакше, що цього разу вони все зроблять правильно і їх полюблять. Ти саме така, хіба ж ні, Рейч? Вірний собака. — Він обіймає мене за талію. Притуляє свого рота до моїх губ. Я дозволяю його язику прослизнути між своїх губ, притискаюся стегнами до його тіла. Відчуваю, як він збуджується.

Не знаю, чи все залишилося на тих самих місцях, відколи я тут мешкала. Не знаю, чи Анна все порозкладала по інших місцях у буфеті, поклала спагеті в інший слоїк, пересунула ваги праворуч. Не знаю. Я просто сподіваюся, коли просовую руку в шухляду позаду мене, що вона нічого не перемістила.

— Ти маєш рацію, знаєш, — відповідаю я, коли переривається поцілунок. Піднімаю до нього обличчя. — Можливо, якби я не опинилася на Бленгейм-роуд того вечора, Меґан досі була б жива.

Він киває, а моя права рука натикається на знайому річ. Я посміхаюся та тягнуся до нього все ближче, ближче, моя ліва рука проковзує навколо його талії. Я шепочу йому на вухо:

— Але невже ти відверто вважаєш мене винною, беручи до уваги, що саме ти розтрощив їй голову?

Він сіпається, і тоді я завдаю удару, вкладаючи в цей удар усю свою вагу, збиваю його з ніг, він натикається спиною на кухонний стіл. Я здіймаю ногу й наступаю йому на ногу якомога сильніше, а коли він волає від болю, я хапаю в кулак пасмо його волосся та тягну його на себе, водночас завдаючи удару коліном йому в обличчя. Відчуваю, як хрустять зламані хрящі, він кричить від нестерпного болю. Штовхаю його на підлогу, хапаю ключі з кухонного столу і, доки він не встиг підвестися навколішки, уже вибігаю крізь скляні двері.

Несуся до паркану, але посковзуюсь на багнюці, падаю, і він уже на мені ще до того, як