Читати книгу - "Бібліотека душ"

— Дай мені одну обіцянку, інакше я вам не допомагатиму, — сказав я Коулу. Особливого хисту до перемовин я не мав, але він вважав, що я йому потрібен, а це вже було щось. — Коли отримаєш бажане, відпусти пані Сапсан.

— На жаль, так не піде, — похитав головою Коул, — але життя їй я збережу. Правити царством дивних, коли в ньому житиме моя сестра, набагато цікавіше. Коли я обріжу тобі крила, Альмо, то зроблю тебе своєю особистою рабинею. Як тобі таке?

Директриса поривалася відповісти, але слова заглушила м’ясиста ведмежа лапа.

Приклавши згорнуту ківшиком долоню до вуха, Коул розсміявся.

— Що кажеш? Не чую! — а потім розвернувся й рушив у бік вежі.

— Уперед! — загорлала сторожа, і ми всі, спотикаючись, побрели слідом за ним.

Розділ дев’ятий

Нас, мов худобу, гнали до вежі. Тих, хто відставав, витвори підганяли штурханами й били ногами. Без порожняка я сильно шкутильгав і майже не міг іти: давалися взнаки укуси на грудях, а дія знеболювального пилку вже потроху слабшала. Та все одно я змушував себе просуватися вперед, а подумки гарячково перебирав варіанти нашого порятунку. І кожен був нездійсненнішим за попередній. Без моїх порожняків усі наші особливі здібності майже нічого не важили порівняно з витворами та їхньою зброєю.

Так ми проминули руїни будівлі, в якій згинули мої порожняки: переступали через цеглу, забарвлену кров’ю папуг та витворів, промарширували подвір’ям зі стінами, зайшли у двері вежі й піднялися її гвинтовим коридором повз однакові чорні двері. Попереду нас парадним кроком ішов Коул, дуже скидаючись на схибленого ватажка банди. Він то високо підкидав ноги й розмахував руками, то розвертався обличчям до нас і сипав образами та прокльонами. Позаду нього брів величезний ведмідь, у чиїх обіймах їхав Бентам. Пані Сапсан звір перекинув собі через плече.

Дорогою вона просила братів схаменутися.

— Згадайте давні легенди про Абатон і те, який ганебний кінець спіткав кожного дивного, що наважився вкрасти душі з Бібліотеки! Її сила проклята!

— Альмо, я вже не дитина, мене вже не злякаєш старими імбринськими казочками, — зневажливо пирхнув Коул. — Припни язика. Якщо не хочеш його позбутися.

Невдовзі вона облишила спроби їх переконати й просто мовчки дивилася на нас з ведмежого плеча. Її обличчя випромінювало силу. «Не здумайте боятися, — наче телеграфувала нам вона. — І не таке переживали».

Але я боявся, що не всі з нас доживуть навіть до верхівки вежі. Раз у раз обертаючись, я намагався збагнути, в кого влучив з револьвера Коул. Побачив, що в гущавині людей Бронвін несе на руках чиєсь обм’якле тіло (здається, пані Шилодзьобку), і тут чиясь м’ясиста рука угріла мене по голові.

— Гляди вперед, бо в коліно встрелю, — прогарчав мій охоронець.

Врешті-решт ми прийшли до верхівки вежі та її останніх дверей. На вигнутій стіні коридору трохи далі відбивалося бліде денне світло — над нами була відкрита тераса (я подумки занотував це на майбутнє).

Коул став перед дверима, радісний, розсміяний.

— Перплексусе! — гукнув він. — Синьйоре Аномалус! Так, там, позаду. Оскільки цим відкриттям я частково завдячую твоїм експедиціям і невтомній праці — люблю віддавати належне! — то велику честь першим відчинити ці двері я передаю тобі.

— Облиш, нема часу розводити церемонії, — пробурчав Бентам. — Ми лишили твій табір без охорони…

— Та не нюняй ти, плаксію, — сказав йому Коул. — Це ж якась хвилька, не більше.

Один з вартових витяг Перплексуса з натовпу і поволік до дверей. Відколи я бачив картографа востаннє, з ним сталися разючі зміни: волосся й борода тепер були алебастрово-білі, спина зігнулася в дугу, а обличчям пролягли глибокі зморшки. Він забагато часу провів за межами свого контуру, і тепер давався взнаки істинний вік. Перплексус наче хотів уже відчиняти двері, та йому завадив напад кашлю. Відновивши дихання, він подивився в очі Коулу, набрав у хрипкі легені повітря й виплюнув кім’ях блискучого мокротиння тому на плащ.

— Ти груба неосвічена свиня! — вигукнув картограф.

Піднісши револьвер до голови Перплексуса, Коул натиснув на гачок. Звідусіль залунали крики («Джеку, не треба!» — заволав Бентам), Перплексус здійняв руки й відвернувся. Але револьвер тільки сухо клацнув.

Коул відкрив барабан і зазирнув досередини. А потім знизав плечима.

— Він такий же старезний, як і ти, — сказав він Перплексусу і стер цівкою зі свого одягу мокротиння. — Радій, що за тебе вступилася сама доля. Але я з більшим задоволенням подивлюсь, як ти перетворюєшся на порох, ніж спливаєш кров’ю до смерті.

Він жестом підкликав сторожу, щоб Перплексуса забрали. І поки його тягли до гурту, картограф усе буркотів італійською прокльони на адресу Коула.

Коул став обличчям до дверей.

— Ой, та до дідька все, — пробурмотів він і відчинив. — Усі заходьте!

Усередині була та сама знайома кімната з сірими стінами, тільки цього разу замість відсутньої четвертої стіни в далечінь тягнувся довгий темний коридор. Після кількох штовханів од вартових ми вже швидко крокували по ньому. Гладенькі стіни стали шорсткими, нерівними, потім розширилися, і перед нами постала примітивна кімната, залита денним світлом. Стіни в ній були з каменю та глини, і я міг би назвати її печерою, якби не приблизно прямокутні двері й два вікна. Хтось їх вирізьбив, і цю кімнату також, за допомогою інструментів зробив приміщення в м’якій породі.

Нас вигнали надвір, у жарке сухе денне повітря. Вигляд звідси відкривався запаморочливий. Ми були на височині, й ландшафт навколо здавався іншопланетним: усюди довкола нас стирчали тупі виступи й гострі шпичаки дивної червонястої породи — громадилися з одного боку й тяглися ген-ген у долину з іншого. І в них усіх було вирізьблено примітивні двері й вікна. Крізь них постійно віяв вітер, стогнав, немов людина, і виникало враження, що цей стогін іде від самої землі. Сонце сідати ще навіть не збиралося, але небо світилося оранжевою барвою, мовби одразу за обрієм ішла активна підготовка до кінця світу. І хоч ознаки цивілізації тут були скрізь, але, крім нас, більше нікого не було видно. У мене з’явилося важке відчуття, що за нами спостерігають, наче ми заходимо на заборонену територію.

Бентам зліз з ведмедя й благоговійно зняв капелюха.

— Ось воно, це місце, — сказав він, вдивляючись у пагорби.

Широким жестом Коул по-братерському обійняв його за плечі.

— Я ж казав тобі, що цей день настане.