Читати книгу - "Зима наближається"

так і після його каденції Гавела критикували з різних боків, називаючи неефективним керівником, нездібним політиком і поганим перемовником. Але якщо подивитися на його досягнення, особливо враховуючи вплив Москви, ці критики ігнорували найважливіше. Гавел став президентом Чехословаччини напередодні її розпаду, а потім президентом Чехії, не допустивши пролиття ані краплі крові. І це в той час, коли в Югославії палала жахлива громадянська війна. Він створив засади демократичного устрою, вільного від привязки до комуністичного й кадебістського минулого, тоді як Борис Єльцин не зумів викорінити надійно укріплену бюрократію, номенклатуру, залишивши по собі ще й наступника з лав КДБ. Сьогодні Чеська республіка та Словаччина є процвітаючими демократіями, а росіяни знову й знову змушені боротися за свободу особистості. Треба пам’ятати, що принципи мають значення, результати мають значення, і Гавелу насправді вдалося досягти успіху, як мало кому іншому.

Така видатна сміливість обов’язково має стати зразком для наслідування. Адже Гавел служив для східних європейців еталоном етики, яким для радянських людей був Андрій Сахаров. Коли ми зустрілися востаннє в чеському посольстві в Москві у 2007 році, здоров’я Гавела вже було підірване, але його очі бачили Володимира Путіна наскрізь. Йому були огидні люди, готові вести перемовини зі злом замість того, щоб називати речі своїми іменами.

У своєму есе 2004 року про Північну Корею Гавел чітко висловив стосовно диктаторів непорушну істину: «Кім Чен Ір та йому подібні розуміють лише рішучість, наполегливість і переговори з позиції сили»[86]. Жодних розмов про умиротворення, жодного використання прав людини як розмінної монети. Якби ми мали більше лідерів на кшталт Вацлава Гавела, сьогодні нам, можливо, не довелося б так непокоїтися через подібних диктаторів.

Як же ми дійшли до нинішньої сумної ситуації? Коли саме ми перейшли від сприйняття радянських дисидентів як знаменитостей та віри, що обов’язком вільних є допомога невільним, до світу, де диктатори позують для знімків зі сноубордистами, а жертвам утисків кажуть дбати про себе самим? Повірте, я не ностальгую за минулим, за так званим золотим віком моєї уяви. Я не надто молодий, щоб добре пам’ятати ті часи, але не надто старий, щоб їх забути.

9 листопада 1989 року стало одним із найславетніших днів у відомій історії світу. У цей день сотні мільйонів людей звільнилися від тоталітарного комунізму після багатьох поколінь, які жили в суцільній темряві.

Сьогодні аж ніяк не бракує наукових суджень та й звичайних думок про те, чому Берлінська стіна впала саме тоді. Зазвичай я радо беру участь у цих нескінченних дискусіях, але ми повинні усвідомити, що, шукаючи конкретну причину в конкретний момент, можемо загубити суть цієї події. Ми точно знаємо, що без єднання вільного світу проти спільного ворога, без потужного протистояння, заснованого на відмові вести перемовини щодо цінності свободи особистості, ця Стіна стояла б і досі, а я, можливо, усе ще грав би в шахи за Радянський Союз.

Альянси, суперництва та різні варіанти реальної політики існували десятки років. З обох боків велику роль відігравали окремі особистості, від Рональда Рейгана та Маргарет Тетчер до Леха Валенси й Папи Івана Павла II, а також Михайла Горбачова, що випустив на волю сили, які не зумів контролювати. Основна ж тема була водночас простою та правдивою: Холодна війна точилася між добром і злом. Не менш важливо, що це було не якесь філософське питання, а справжня битва, варта боротьби. Суспільство підтримало зусилля цих видатних лідерів, а також боротьбу й принципи, які за нею стояли.

Отже, Стіна впала, і світ зітхнув із превеликим полегшенням. Війна, яка тривала протягом кількох поколінь, нарешті закінчилася. Загроза ядерного знищення, яка висіла над головами всіх нас, добігала кінця. Але за перемоги, хай і такі великі, зазвичай доводиться платити, навіть якщо ця платня полягає в ослабленні пильності переможця. Не було ані комісій з оприлюднення правди про комунізм, ані судових переслідувань чи покарань за страшні злочини соціалістичного режиму. КДБ змінив свою назву, але не змінив своєї суті.

І, звичайно ж, самозаспокоєння Заходу породило всіх його подальших ворогів, не лише Путіна. Нинішні диктатури мають те, про що СРСР навряд чи міг мріяти: легкий доступ до світових ринків, що фінансує репресії всередині країни. Причому це стосується не лише нафтових країн, таких як Росія, Іран і Венесуела, але й промислових також. Ідея про те, що вільний світ скористається взаємодією, щоб отримати важелі впливу на диктаторів щодо порушення прав людини, зазнала фіаско через неочікувану активність авторитарних держав. Адже вони готові експлуатувати цю взаємодію на повну, без жодних вагань, тоді як вільному світу рішучості часто бракує.

Політика економічної взаємодії дала диктатурам значно більше, ніж споживачів нафти, яку вони видобувають, та айфонів, які вони збирають. Сьогодні вони використовують Інтерпол, щоб переслідувати дисидентів за кордоном. Вони спонсорують або створюють політичні партії та неурядові організації, щоб лобіювати свої інтереси. Вони публікують у «Нью-Йорк Таймс» статті, повні лицемірних закликів до миру й гармонії. І все це вони роблять за одночасного придушення незгодних усередині країни, яке стало значно сильнішим, ніж будь-коли раніше. Ось вам взаємодія як вулиця з одностороннім рухом. Ось вам взаємодія як умиротворення. Це є нічим іншим, як провалом лідерства в просто-таки трагічному масштабі.

Навіть найкращі ідеали й традиції можуть утратити фокус після радикальної зміни обставин. Символи ж допомагають нам знайти цей фокус, залишаючи нас вразливими, коли вони зникають. Американська експедиція на Місяць не стала б такою надзвичайною подією, якби не її конкретна цінність. Джон Ф. Кеннеді вчасно зрозумів, що вона може стати символом американського прогресу, виклику та, звичайно ж, переваги над СРСР.

Завдяки змаганню у сфері космічних досліджень з’явилося ціле покоління нових технологій, які згодом уможливили перехід американської промислової потужності до комп’ютерної ери. Але невдовзі після цього приголомшливого досягнення інтерес до космічних досліджень суттєво зменшився. Символ зник, і жодна людина вже не гуляла по Місяцю з часів Юджина Сернана в грудні 1972-го. Символ виклику, символ прогресу сплутали з викликом як таким. Коли Місяць був досягнутий, великий пошук, який він уособлював, швидко забули. Як і історія Гітлера й Сталіна, висадка людини на Місяць сьогодні переважно сприймається неначе міф.

Звичайно, Берлінська стіна була більш ніж символом. Вона в буквальному сенсі розділяла це місто та уособлювала поділ між вільним та невільним світами. Коли вона впала, було легко забути, що ці два світи все ще існували, навіть попри відсутність Стіни. Зник символ, і те, що він уособлював, забули. Зло раптом втратило знайому форму. Проте, як навчили