Читати книгу - "Пастка-22"

— Ніякої моралі?

— Ох, я дуже моральна людина, — запевнив його старий мерзотник з удаваною серйозністю, погладжуючи голе стегно пишногрудої чорнявки з милими ямочками, що спокусливо вмостилася на другому бильці крісла. Він саркастично вишкірився до Нейтлі, сидячи у своїй самовдоволеній та убогій величі поміж голими дівчатами, владно поклавши на обох свої руки.

— Я в це не вірю, — ображено зауважив Нейтлі, вперто намагаючись не помічати, як він пестить дівчат. — Я просто в це не вірю.

— Але це чиста правда. Коли німці входили до міста, я танцював на вулиці, мов юна балерина, і горлав «Хайль Гітлер!» аж до хрипоти. Я навіть махав нацистським прапорцем, якого вихопив в однієї гарної дівчинки, поки її мама відвернулась. Коли німці покинули місто, я помчав зустрічати американців з пляшкою відмінного бренді і кошиком квітів. Бренді, звичайно, було для мене самого, а квіти — щоб закидати ними наших визволителів. У першій машині їхав набундючений і напринджений сивий майор, і я влучив йому червоною трояндою просто в око. Чудовий кидок! Бачили б ви тільки, як він скривився.

Нейтлі роззявив рота від здивування і зірвався на рівні ноги, кров відхлинула від щік.

— Майор ...де Коверлі! — скрикнув він.

— Ви його знаєте? — вдоволено спитав старий. — Який щасливий збіг обставин!

Приголомшений Нейтлі навіть не почув його.

— То це ви поранили майора ...де Коверлі! — вигукнув він, захлинаючись від обурення. — Як ви могли таке вчинити?

Капосний старий залишався незворушним.

— Краще спитайте, як я міг стриматися. Бачили б ви того пихатого старого бовдура, що сидів у машині з таким суворим виглядом, немовби він сам Всевишній, з такою величезною, нерухомою головою і дурною, врочистою пикою. Це була така спокуслива мішень! От я й уліпив йому в саме око трояндою сорту «американська красуня». Мені здалося, що вона пасувала б найкраще. Як гадаєте?

— Те, що ви зробили, — це жахливо! — напався на нього Нейтлі з докором. — Це підлий злочин! Майор ...де Коверлі — начальник штабу нашої ескадрильї!

— Справді? — глумливо перепитав невиправний старий, з удаваним каяттям узявшись за гостре підборіддя. — В такому разі мусите віддати мені належне за мою безсторонність. Коли до міста в'їжджали німці, я мало не проштрикнув на смерть одного дужого молодого обер-лейтенанта гілочкою едельвейса.

Нейтлі був нажаханий і приголомшений нездатністю старого мерзотника збагнути усю страхітливість свого злочину.

— Невже ви не розумієте, що ви накоїли? — шаленів він. — Майор ...де Коверлі — благородна і прекрасна людина, і всі від нього у захваті.

— Він старий безмозкий дурень, який не має жодного права поводитись, ніби він молодий безмозкий дурень. А де він зараз? Помер?

Нейтлі відповів тихо і з побожним острахом:

— Ніхто не знає. Здається, він пропав.

— От бачите? Уявіть собі чоловіка в його віці, який ризикує тією крихтою життя, що йому залишилась, заради чогось такого безглуздого, як країна.

Нейтлі тут же був готовий до бою.

— Ризикувати життям заради своєї країни — це не безглуздо! — заявив він.

— Справді? — спитав старий. — А що таке країна? Це шматок землі, оточений з усіх боків кордонами, здебільшого неприродними. Англійці вмирають за Англію, американці — за Америку, німці — за Німеччину, росіяни — за Росію. Зараз у цій війні воює п’ятдесят чи шістдесят країн. Напевно, що не варто вмирати за всі ці країни.

— За все те, за що варто жити, — сказав Нейтлі, — варто й померти.

— І за все, за що варто вмерти, — відповів старий блюзнір, — без сумніву, варто пожити. Знаєте, ви такий чистий і наївний юнак, що мені вас трохи жаль. Скільки вам років? Двадцять п’ять? Двадцять шість?

— Дев’ятнадцять, — відповів Нейтлі. — У січні виповниться двадцять.

— Якщо доживете. — Старий похитав головою, і на обличчі на мить з’явився такий самий вразливий, задумливий вираз, як у вередливої, вражої старої. — Вас уб’ють, якщо ви не будете стерегтися, а я бачу, що не будете. Чому б вам не скористатися здоровим глуздом і не спробувати бути таким, як я? Тоді б і ви, можливо, дожили до ста семи.

— Тому що краще вмерти стоячи, ніж жити на колінах, — відпарирував Нейтлі з переможною і піднесеною впевненістю. — Сподіваюсь, ви чули цей вислів раніше.

— Звичайно, чув, — розмірковував підступний старий, знов усміхнувшись. — Та, боюся, ви його трохи перекрутили. Краще жити стоячи, ніж умерти на колінах. Ось як звучить цей вислів.

— Ви певні? — спитав спантеличений Нейтлі. — У моєму варіанті більше глузду.

— Ні, в моєму більше глузду. Спитайтеся в своїх друзів.

Нейтлі обернувся, щоб поспитати в друзів, та виявилося, що їх немає. Йосаріан з Данбаром зникли. Старий вибухнув презирливим реготом, потішаючись над розгубленістю Нейтлі. Обличчя хлопця потемніло від сорому. Кілька секунд він безпорадно вагався, а потім рвучко повернувся й побіг углиб найближчого коридору шукати Йосаріана й Данбара, сподіваючись ще перехопити і повернути їх до салону на свій порятунок новиною про славнозвісну сутичку цього старого з майором ...де Коверлі. Всі двері в коридорах були позачинювані. Ніде не пробивалося світло. Було вже дуже пізно. Нейтлі припинив безнадійні пошуки. Нарешті він зрозумів, що єдине, що йому залишається, — це піти до своєї коханої, десь прилягти і ніжно й галантно кохатися з нею, а потім разом планувати їхнє майбутнє; та коли він повернувся до салону, то й вона вже пішла спати, і єдине, що йому тепер залишилось, це продовжувати безнадійну дискусію з ненависним старим, який з жартівливою чемністю підвівся зі свого крісла і, пославшись на пізню годину, покинув Нейтлі з двома напівсонними дівчатами, котрі не могли сказати, куди поділась його власна повія, а за кілька секунд і самі пішли спати після невдалих спроб зацікавити його собою, і він залишився ночувати сам у салоні на горбкуватому диванчику.

Нейтлі був вразливим, багатим, вродливим хлопцем з чорним волоссям, довірливими очима і болем у потилиці, коли прокинувся на диванчику рано-вранці, силкуючись пригадати, де він. Завжди чемний і лагідний, він прожив на світі майже два десятки років без жодної травми, стресу, ненависті чи неврозу, і саме це стало доказом для Йосаріана, що Нейтлі насправді ненормальний. Дитинство він мав щасливе, хоч і знав, що таке дисципліна. Він жив у злагоді зі своїми братами та сестрами