Читати книгу - "Дім для Дома"

опускає голову, й розводить надто довгими своїми руками. — Принесли коробку, я взявся її розбирати, і майже вже розібрав, але тут прийшли покупці. Я не знав, куди оте все сховати. Ну, щоб було охайно. Та і поклав у скриню. А скриню потім... купив той поляк, — Вітусь, мабуть, зустрічає Марусин докірливий погляд, бо лепече ще швидше: — Та там і не було нічого такого! Тільки пожовклі газети, тільки папери незрозумілі! Цього б ніхто не купив, клянуся! Щоправда, ще гроші — банкноти тисячемаркові... Я все поставив усередину скрині разом з дерев’яним пуделком і... Ви мене вибачите?

Маруся зітхає. Це насправді дрібниця — якісь газети й банкноти порівняно зі зникненням її скрині. Та є в Марусі тепер дивне бажання — щоб усе було досконало. Перфекціонізм мучить її відтоді, як Маруся побачила себе в дзеркалі — побачила, що вона жінка й має відповідати своєму, на диво, красивому відображенню. Любов до досконалості, звісно, виправиться — треба тільки почати старішати. Та поки що Маруся просто бореться із собою:

— Нічого, Вітусю, не переймайтеся. Це й справді не дуже важливо, — каже нарешті. — Тим більше, в нас сьогодні радість така. Тільки ви постарайтеся бути уважнішим, добре?

— Обіцяю, пані Марусю!

— Маріє, — виправляє жінка. Її лице освячує усмішка — тепер нарешті доречна.

Коли ми з Марусею (ну я вже довіку так її називатиму — яка ще вона Марія мені?) йдемо додому, здається, всі уже знають новину.

— Дєточка! — гукає Варгіна зі своєї лавочки в парку. — Це правда? Приїхала ваша сестра?

— Марія? — не вірить Ярослав Теодорович. — Ота, що я бачив, як вона йшла з валізкою на вокзал? То повернулась таки? Стільки років! Уже й Лумп бідолашний помер...

— Приїхала? — зиркає дід Євген. — Слава Ісусу!

Та звідки вони всі знають, не розумію я. І я, виявляється, ще багато чого не розумію у цьому місті. Хіба міг я подумати, що Цілики запросять сусідів на сьогоднішнє святкування, і що сусіди прийдуть?

— А що? В «городку» завжди все разом відмічали, — сказала Тамара. — А тут живемо вже тридцять років, а все наче чужі. Ну й у Іспанії якось без цієї ворожості... Хай приходять!

І приходять. Усі приходять до квартири на третьому поверсі. І знаєте що? Атмосфера не така вже й жахлива. Варгіна й дід Євген не б’ються. І навіть полковник просто всміхається і мовчить — може, це діють ліки, та, імовірно, він просто не вміє дражнити цих двох водночас. Раптом всі замовкають і прислухаються.

— А непогано! — виголошує Ярослав Теодорович врешті. — Непогано ж таки!

Усі сміються. Тільки Маша не розуміє причини веселощів.

— Як? Ти не чуєш? Ти просто забула! Згадай, дівчинка, що живе поверхом вище! Послухай, як вона грає. Але ж непогано! Нарешті! Не пройшло й... скільки?

— Мені здається, цей жах років п’ятнадцять тривав.

— Та де, років сто! Мінімум!

Усі радіють, заглушаючи своїм сміхом «Оду до радості», що долинає згори. Тиха мелодія — я майже не чую її з моїми хворими вухами. Генріх відчиняє вікно — і місто приєднується до святкування повернення, і музика стає голоснішою. А Генріх, здається, наспівує.

— Треба було і їх запросити, — сполохується Оля, показуючи пальцем на стелю.

— Але ми там нікого не знаємо.

Сусіди знизують плечима. Ніхто достеменно не знає, що ж там за люди поверхом вище. Чули лише, що дівчинку звати Алісою.

У той вечір, здається, всім добре разом. Непогано принаймні, а цього вже іноді досить. Тільки ближче до ночі Маша починає задихатися, мене виводять з кімнати, а гості встають з-за столу. 

Pulkownik w krwi

 Цю історію я нарешті почув від Олі, а тому не можу бути впевненим, що все було саме так. Хоча псам люди зазвичай кажуть правду — нам однаково нічого не продаси.

Усе сталося наприкінці літа — тільки Оля не може сказати якого року.

Була Польща й був сонячний день. Оля наголошує, дуже сонячний. Мабуть, один з тих, коли світло зависає в повітрі, й здається, його можна впіймати, а то й заштовхати з силою в трилітрову банку і — якщо встигнеш вчасно закрити кришкою — буде тобі сонячне світло на зиму. Пропустити це останнє серпневе сонце було неможливо, тож усі діти були на вулиці.

Одні біля гойдалки грали в класики й щебетали польською. Бо були вони польські діти.

Інші тулилися до під’їзду та перемовлялись російською. Бо були це діти радянські. Молодші радянські стрибали через резинку, трохи старші базікали тут же про свої дорослі справи — літаки й космос, ракети й майбутню війну.

Ці дві групки дітей — радянська та польська — чомусь ніколи не змішувалися. Хоча жили в одному дворі, вікна у вікна. Таке життя незвичне було для Олі — до того її дитинство минало за вічним парканом військового «городка», змінювалася лише географія. Але в польській Легниці вони жили чомусь просто з людьми, у місті... І без загорожі було навіть ніяково. Бо якби все як годиться — вхід за перепустками, колючий дріт, солдати — все було б ясно. І можна було б помріяти, що симпатичний польський школяр давно б познайомився з Олею, якби міг. І польська була зрозуміла майже, і поляки ж вивчали, певно, російську, та діти ніколи не розмовляли. Ніколи — та щось особливе було в тому дні. Може, це сонячне світло непомітно на всіх впливало.

Здається, найменший хлопчик вкотре впустив свій м’яч, і м’яч покотився прямісінько до намальованих крейдою класиків. І коли дві групки дітей зійшлися в тій плутанині — всі разом ловили м’яча, — то вже не хотіли розходитись. Я навіть думаю: так ставалось завжди. Щоразу з новими радянськими дітьми, що оселялися в цьому дворі з відрядженими до Польщі батьками, з кожною групкою маленьких «місцевих». Діти зійшлися через загублений м’яч і плаксивого хлопчика, й виявили, що можуть одне