Читати книгу - "Черево Парижа"

Художник знизав плечима.

— Помиляєтеся,— відповів він.— Мені жінки зовсім не потрібні; з ними надто багато клопоту. Я навіть не знаю, що з ними робити; мені завжди було страшно підійти до них... На добраніч, лягайте спати. Якщо ви колись станете міністром, я даватиму вам поради у справі прикрашення Парижа.

Флоран мусив відмовитись од думки зробити собі з Клода слухняного учня. Це його засмутило, бо, незважаючи на благородне засліплення фанатика, він відчув нарешті навколо себе атмосферу ворожості, що з кожною годиною згущалася. Навіть у Мегюденів він зустрічав більш холодний прийом. Стара стиха глузувала, Мюш не слухався, красуня Нормандка виявляла раптову досаду, коли, присуваючи свій стілець до його стільця, не могла добитися, щоб він не був стриманий. Молодиця навіть сказала якось учителеві, що вона йому, мабуть, набридла, а він тільки посміхнувся ніяково на ці слова, так що вона сердито сіла по другий бік столу. Флоран також утратив приязнь Огюста. Ковбасник-підмайстер не заходив більше до його кімнати, коли ввечері підіймався до себе на мансарду лягати спати. Він був переляканий чутками, що ширилися про цього чоловіка, з яким він раніше не боявся просиджувати в зачиненій кімнаті ,аж до півночі. Огюстіна взяла з свого нареченого слово, що він більше не буде такий необережний. А Ліза остаточно розізлила молодих, попросивши їх відкласти весілля, доки кузен не звільнить кімнату нагорі; господиня не хотіла відступати новій продавщиці свого кабінетика на першому поверсі. Відтоді Огюст почав бажати, щоб «каторжного швидше засадили». Він підшукав ковбасну, про яку мріяв, хоч і не в Плезансі, а трохи далі, в Монружі. Торгівля свинячим салом ставала вигідною. Дурненька гладуха Огюстіна говорила, заливаючись сміхом, що вона особисто готова переїхати. Недивно, що вночі при найменшому шумі підмайстер прокидався і радів, уявляючи собі, що це нарешті прийшла поліція арештовувати Флорана.

У Кеню-Граделів про це не говорили. За мовчазною згодою персонал ковбасної ані словом ненатякав господареві про те, що чекало Флорана. Кеню, трохи засмучений тим, що жінка з братом посварилися, втішався, перев’язуючи ковбаси та солячи шматочки сала. Іноді він з’являвся на порозі крамниці, виставляючи своє просте, червоне лице, що сміялося поверх білого фартуха, який обтягував його черево. Він і гадки не мав, що його поява дає ще більше матеріалу для пліток на ринку. Ковбасника жаліли, казали, що він схуд, дарма що був неймовірно товстий; інші, навпаки, закидали йому, що він не схуд від сорому за такого брата. А Кеню, наче обдурені чоловіки, що останніми довідуються про порушення своїх подружніх прав, перебував у щасливому незнанні й був зворушливо веселий, коли, зупинивши на тротуарі котрусь сусідку, питав, чи подобався їй той італійський сир, який вона вчора купила в нього, або холодець із свинячої голови? Сусідка жалісно поглядала, мов хотіла його втішити, наче всі свині, м’ясо яких потрапило до ковбасної, хворіли жовтухою.

— Що це таке, чому на мене позирають з таким похоронним виглядом? — запитав він одного разу Лізу.— Чи не хворий у мене вигляд, як ти вважаєш?

Жінка заспокоїла його, сказавши йому, що він свіжий, як троянда. Кеню дуже боявся хвороби і при найменшій недузі стогнав і перевертав усе догори дном.

Але у великій ковбасній Кеню-Граделів справді ставало похмуро: дзеркала потьмяніли, білий мармур здавався льодяним, варене м’ясо на прилавку спало у пожовклому жирі, в озерах каламутного желе. Навіть Клод колись зайшов до тітки сказати, що її вітрина виглядає «зовсім нудною». Так воно й було насправді. На підстилці з тонких блакитних обрізків паперу страсбурзькі язики в шпику мали білуватий, меланхолійний відтінок хворих язиків; добродушні жовті окости поросят виглядали зовсім кволими, а зелені паперові помпони на них — сумними. Покупці, приходячи в крамницю купити кільце кров’яної ковбаси, шпику на десять су або півфунта топленого сала, приглушали голос, як у кімнаті покійника. Перед охололою грілкою стовбичили дві чи три плаксиві жінки. Красуня Ліза носила траур по своїй ковбасній з мовчазною гідністю. Вона одягала на чорне плаття бездоганно білі фартухи . Її чисті руки, стягнені біля кисті широкими нарукавниками, її лице, що стало ще кращим під серпанком пристойного суму, ясно говорили цілому кварталові, всім цікавим, які цілий день совали в крамницю ніс, що на господарів звалилося незаслужене нещастя, але що ковбасниця знає його причини і зуміє подолати його. Час від часу Ліза нахилялася, обіцяючи поглядом кращі дні двом червоним рибкам, що також були стурбовані й мляво плавали в акваріумі.

Вродлива ковбасниця дозволяла собі одну тільки розвагу. Вона без страху гладила тепер рукою атласне підборіддя Маржолена. Він допіру вийшов з лікарні; череп його загоївся; хлопець був такий самий товстий та веселий, як і раніше, тільки ще дурніший, як був, зовсім ідіот. Тріщина в черепі, мабуть, дійшла до мозку. Маржолен обернувся тепер на тварину. Він був наївний, як п’ятилітня дитина, проте мав тіло колоса, сміявся, сюсюкав, не вмів як слід вимовляти слова, але був тихий та покірливий, мов ягнятко. Кадіна цілком приборкала його. Спочатку вона дивувалася цьому, а потім зраділа, що може робити з цією чудовою твариною все, що схоче. Дівчина клала його в корзину з пір’ям, тягла гуляти, використовувала його, як сама хотіла, поводилася з Маржоленом то як з собакою, то як з лялькою, то як з коханим. Він належав їй, наче ласощі, наче жирний кусок Центрального ринку, і Кадіна користувалася його золотистим тілом, як витончена ласуха. Та хоч дівчина добивалася від свого товариша всього, чого хотіла, і всюди тягала його за собою, як покірного велетня, вона не могла перешкодити йому завертати до мадам Кеню. Мала навіть била його своїми нервовими кулачками, але він їх, здавалося, не відчував. Тільки-но Кадіна надівала на шию кошик і вирушала із своїми фіалками на вулицю Пон-Неф або на вулицю Тюрбіго, він ішов побродити перед ковбасною.

— Заходь же! — кричала до нього Ліза.

Вона найчастіше пригощала його корнішонами. Маржолен їх дуже любив і ласував ними з невинним сміхом біля прилавка. Дивлячись на красуню-ковбасницю, дурник захоплювався і аж у долоні плескав від радощів. Потім починав підстрибувати, тихенько скрикувати, наче маленький хлопчик перед чимось смачним. Перші дні Ліза боялася, щоб він часом не пригадав, що сталося між ними.

— У тебе ще й досі голова болить? — спитала вона.

Він відповів «ні», хитаючись всім тілом, регочучи ще голосніше.

— Ти ж упав тоді? —тихенько вела