Читати книгу - "Убивство у Мюнхені. По червоному сліду"

22 листопада 1963 року, через два тижні після відправлення цього листа, президента убили в Далласі. Здавалося, що Керстен мав рацію, застерігаючи в листі сенатору Доду, що Радянський Союз може надіслати досвідчених кілерів з Гавани й ліквідувати антикомуністичних діячів у Сполучених Штатах. Лі Харві Освальд дивовижно вписувався в образ московсько-гаванського убивці, що його Керстен наводив за кілька місяців до того. Невже Хрущов з Шелепіним повернулися до справи й наказали ліквідувати американського президента? Таке припущення жахало американців. Як реагувати, якщо це правда? Невже дійде до повномасштабної ядерної війни? Ці питання не давали спати багатьом американським політикам на самій вершині влади. Попри те, що Освальд якийсь час жив в СРСР, одружився там і мав зв’язки з кубинською еміграцією, слідчі вперто розробляли версію про вбивцю-одинака. Ніхто у владі не хотів воювати з Радянським Союзом навіть через убивство президента Сполучених Штатів[388].

Загибель Кеннеді поновила інтерес до ідеї провести слухання в Капітолії. У лютому 1964 року ЦРУ підготувало для слідчої комісії у справі вбивства Джона Кеннеді звіт «Використання Радянським Союзом убивств і викрадень», у якому був розділ про Сташинського. Але з доправленням Сташинського до США були проблеми. Наприкінці січня Лев Добрянський із задоволенням дізнався, що сенатор Дод для пришвидшення справи вирішив сам поїхати до ФРН й поговорити зі Сташинським та німецькими посадовцями. Добрянський згадував, що весь час заохочував сенатора це зробити. 6 квітня 1964 року під час сенатських канікул Томас Дод сів на літак до Франкфурта.

У програмі поїздки значилися зустрічі з чільними західнонімецькими політиками, зокрема з канцлером Ергардом і екс-канцлером Аденауером. Зустріч з Аденауером відбулася у перший же день відрядження Дода, вранці 8 квітня. Два бійці холодної війни прекрасно розуміли один одного. Канцлер не приховував скептичного ставлення до президента Кеннеді і його зовнішньої політики. Його особливо непокоїла дедалі активніша торгівля США з Радянським Союзом, особливо угода про пшеницю. За словами Дода, іронія полягала в тому, що будь Кеннеді живий, Сенат напевно не схвалив би угоду, але тепер це зробити дуже важко.

Наступного дня Дод поїхав у Карлсруе на зустріч з доктором Губертом Шруберсом, головою Служби захисту конституції. Той розповів йому про справу Сташинського і радянський шпіонаж у Західній Німеччині. Подана Доду статистика вражала: за останні кілька років було зафіксовано 222 випадки викрадення людей, здебільшого в Берліні. У 52-х випадках було використано силу, сімом особам ввели наркотики. Решту виманили на Схід обманом. Жодна інша країна не мала справу з радянським шпіонажем і агентурою в такому масштабі.

10 квітня Дод мав зустрітися зі Сташинським. Уранці сенатор обговорив його справу з доктором Бруно Хойзінгером, головою Федерального карного суду. Вони також обмінялися думками про суд над колишніми есесівцями, які вбивали євреїв в Освєнцімі, – Дод відвідав слухання у цій справі напередодні в Кельні. Хойзінгер розповів, що ці дві справи, Сташинського і освєнцімських злочинців, пов’язані. Обидва процеси, за його словами, продемонстрували, «як всесильний державний апарат деформує і ламає характер людини». З нотаток Дода не зрозуміло, чи зачіпали вони в розмові питання про те, як кваліфікувати дії освєнцімських есесівців – визнати їх співучасниками, як Сташинського, чи основними винуватцями злочинів. З ремарок Хойзінгера, зафіксованих Додом, випливало, що така можливість існувала: вирок у справі Сташинського створив прецедент, який впливав на розгляд злочинів нацистів у західнонімецьких судах. Після Хойзінгера Дод зустрівся з Гайнрихом Ягушем, основним автором вироку. Вони поговорили про Сташинського, його злочини й майбутнє. Тепер Дод був готовий зустрітися з людиною, про яку чув так багато[389].

Зустріч, заради якої Дод прилетів аж із Вашингтона, почалася десь о другій годині дня. Сенатор спершу відзначив, що Сташинський «зробив важливу справу, розповівши правду», а потім поставив Сташинському запитання. Його цікавила інформація про інші вбивства, зокрема інсценізовані під самогубства, що їх розслідувала колись сенатська комісія. Один такий випадок – загибель радянського агента Вальтера Кривицького, який утік на Захід 1937 року й написав книжку «Я був агентом Сталіна», де розповів про радянські шпигунські методи й убивства ворогів режиму за кордоном. У лютому 1941-го Кривицького знайшли у ванній вашингтонського готелю, все скидалося на самогубство. Інший випадок, згаданий у звіті сенатської комісії, – самогубство Пауля Банґ-Єнсена, молодого данського дипломата, знайденого мертвим у Квінсі в листопаді 1959 року. Як і у випадку Кривицького, поліція знайшла передсмертну записку. Проблема полягала в тому, що Банґ-Єнсен наклав на себе руки після того, як відмовився передати ООН список учасників Угорської революції 1956 року, боячись, що про них дізнається Радянський Союз[390].

Сташинський охоче допомагав. Дод згадував, що агент детально описав, «як він убив Бандеру….як вистежував його день у день, вивчав його звички, як зустрів його на сходах будинку». Про інші організовані КДБ убивства Сташинський інформації не мав, але добре знав практику спецслужб і міг робити аргументовані припущення стосовно цієї теми. Агент сказав, що «в Радянському Союзі це вважається єдиним способом розібратися з окремими політичними ворогами в інших країнах». Він повідомив Доду, що «мав тверде переконання, ніби діє у складі міжнародного апарату». Сташинський знав, що накази йдуть з найвищого рівня радянської ієрархії і вбивства продовжаться після того, як спаде хвиля обурення загибеллю Бандери. У щоденнику поїздки Дод записав, що Сташинський, за його словами, чекав, що йому дадуть подібне завдання у якій-небудь англомовній країні. Особливо вразила сенатора репліка пістолета-спрея, з якого було вбито Бандеру. Зустріч тривала майже дві години, потім Дод побачився з Ярославом Стецьком, третьою людиною у смертельному списку Сташинського[391].

Дод повертався із Західної Німеччини, набагато краще розуміючи методи роботи КДБ. У березні 1965 року підкомітет Сенату з внутрішньої безпеки нарешті почав слухання, основну увагу приділили справі Сташинського. Звіт підкомітету опублікували під назвою «Корпорація “Міжнародні вбивства”: вбивства і викрадення як інструмент радянської політики». Назва перегукувалася з прізвиськом, яке американська преса дала мафіозним кілерам 1930–1940-х років – Murder, Inc. Вступ написав сенатор Дод. За його словами, хоч справа Сташинського «привернула лише епізодичну увагу західної преси», її треба зарахувати до «найвидатніших процесів в історії». Роль цієї справи Дод пояснював так: «Наведені на суді докази вперше продемонстрували, що радянська влада використовує убивства як інструмент міжнародної політики і що, попри так звану “лібералізацію”, яка нібито відбулася