Читати книгу - "Стара холера"

Ліза приклала дуло уявної рушниці собі до грудей і сказала подумки: «Відійди, Максиме, а то я зроблю собі вогняне харакірі». Максим послухався і став задкувати зі словами: «Все, все, Лізочко, живи довго і щасливо». Звісно, уявний Максим, якого й близько не було тут, мав так і зробити. Відчуваючи, що її награна веселість от-от стане істерикою, Ліза як була, в самій нічній сорочці, вискочила надвір. Холодний, морозний вітрище змусив її вертатися до теплої хати.

– Що тобі, Лізонько? – голос бабці Єви, зовсім не сонний, почувся з кухні. – Ще б могла поспати.

– Ой, бабуню… – Ліза підбігла до бабці й припала до її плеча. Бабця вже катала тісто на столі. – Я боюся, бабуню.

– Значить, пора вже будити того сплюха Адама, – сказала Єва.

«Сплюх» Адам повів після швидкого сніданку Лізу зі Степаном до Романового внука, щоб там їх заховати. Сказав, що після того, як відведе, пуйде до свеї доми.

– Не переч, Єво, так тре’ . То наш план. А як хтось до тибе припреться, бо до кого ж їм ще їхати, то ти скажи, що діти обоє у моїй хатині. А що буде далі, то потом узнаєш. Як до мене пойдуть, то ти бігом до Романа, нє, ліпше Ганьці, нє, Марині скажи, вона молодша, бо яка з тебе бігунка… Хай шмидко пре до Романа, нє, ни пре, у неї ж та тіліфона є, мобілка-кобилка, ну то номер Романів хай набере, казав Роман, що вона знає. І хай тико їдне слово скаже: «Приїхали». Пойняла?

– Чом би не зрозуміти, – одказала Єва. – Не вчорашня.

– Ото й Гітлер капут, – сказав Адам. – Хоть раз послухайся чоловіка.

Вєньчик з напарником і справді приїхали за три години по тому. А може, й дві. Спитали в одній, другій хаті, де їхні родичі, Ліза й Степан, мають бути – вони сюди до якоїсь своєї бабці чи діда поїхали… Терміново їм треба зустрітися. Так і дізналися, що то, певно, йдеться про хлопця з дівчиною, котрі до Красної Ружі приїхали пару днів, а може, й тиждень тому. Там-о, через три вулиці вона живе, третя хата од краю, там ще така стара ялина коло тину росте.

Двоє на потріпаних «жигулях», як і належало, знайшли ту хату. А в хаті за столом побачили бабцю, яку говірлива тітонька назвала Красною Ружею. Спитали, де зараз їхні друзі Степан і Ліза.

– А я вам не скажу, – вимовила Єва.

Вона вирішила, що порушить план Адама. Чи Адама з Романом. Бо ж, певне, Адам вигадав, що є якийсь план. Ще, чого доброго, покалічать його цеї гицеляки, оно які в них лиця дикі. Хай уже в неї питають, вона їм направду ніц не скаже. Присяй-бо, не скаже. Вона вміє тримати слово.

– Скажеш, бабо, – пообіцяв Вєньчик. – У нас ще й не такі говорили.

– Ну-ну, – сказала Єва. – З мене хіба порохно посиплеться, а слова не діждетеся. Бити будете?

– Гірше, бабцю, – озвався напарник Вєньчика, котрий мав прізвисько Босоногий, бо ходив навіть узимку в легкому взутті. – У тебе, бачу, утюжок є, і розетки, а в нас і пилочки…

– Як розпиляєте, то не забудьте у скриньку поскладати, – глумливо сказала Єва.

Босоногий дістав з торбини, яку приніс із собою, якийсь апарат, ввімкнув у розетку і, грубо схопивши за руку, підтягнув Єву ближче. Тілом Єви пробіг струм, справжній струм, а Вєньчик уколов щось у другу руку. Єва застогнала од болю і відчула, що от-от знепритомніє. Але вона зоставалася при пам’яті й бачила, як їй розтуляють рота, щоб щось влити всередину.

– Бабцю, – майже співчутливо проказав Вєньчик, – нащо тобі мучитися? Два слова, де ті твої тараканчики, і ти вільна. Ми тільки заберемо у них гроші, які вони у нас вкрали.

– Брешеш, – простогнала Єва, – Ліза нічого не крала.

– Тоді ми дещо в тебе заберемо, – сказав Босоногий, і двоє бандитів знову почали бити і катувати Єву.

Вони не бачили, як за ними спостерігав хлопець років чотирнадцяти-п’ятнадцяти з хати, розташованої на цій же вулиці. Хлопець бачив, як до оселі баби Єви під’їжджала старенька машина, як з неї виходили двоє. Як ішли до хати. Ті, що вийшли з машини, були молодими і з вигляду не схожими на солідних людей. Швидше на бандитів, яких хлопець бачив у російських, а тепер уже й українських кримінальних серіалах чи бойовиках. Чого б то таким приїжджати до баби Єви? Але тут він пригадав, що до її хати приїхала інша молода парочка. Дівчину спостережливий хлопець знав, то була якась родичка бабці Єви, двоюрідна внучка чи що. А от худющий чувак був незнайомим. Хахаль Євчиної внучки?

Хлопець, якого його батьки називали Сашуньо, зайшов на подвір’я баби Єви, наблизився до вікна і побачив, як двоє гевалів катують її. Сашуньо тихо відійшов, а тоді нахилився, знайшов камінчика, кинув його у вікно, а сам відбіг за ворота. З хати вийшов Босоногий і спитав, чого треба.

– Я знаю, де ті двоє, що ви їх шукаєте, – сказав Сашуньо.

– І де?

– Сто баксів, – спокійно промовив Сашуньо.

– Що? – Босоногий став наближатися до хлопця.

Сашуньо трохи відступив.

– Сто баксів за корисну інформацію.

– Та я тебе зара підстрелю, засранця, – пообіцяв Босоногий. – Вам невигідно стріляти, – сказав Сашуньо. – Зайвий шум і пил. А так матимете те, що шукаєте. Всього за сто баксів.

– Ну зволоч. – Босоногий сплюнув. – Зажди, падлюка.

І він повернувся до Євиної хати. Там поінформував про несподівану пропозицію старшого напарника. Вєньчик лайнувся і вискочив з хати з пістолетом у руці. Сашуньо про всяк випадок відступив ще далі.

– Слиш, сморчок, – Вєньчик дивився в бік нахабного Сашуні явно з інтересом, – п’ятдесят баксів, більше нема.

– Сто і ні грама менше, – сказав Сашуньо. – Кладете бакси на капот вашої машини, я забираю і видаю інформейшн. Слово патріота, що не обдурю. Я ж не хочу мати дірочку там, де не треба.

– Треба ж, у цім задрипанім селі такі бандюки водяться, – прикро констатував Вєньчик і зрештою таки пристав на умови Сашуні.

Забравши гроші, «патріот» сказав, що дівка з її коханчиком в Адама Тихіського, то такий дідок, на третій вулиці звідси, його хатина на курячих лапках он там, поворот направо, а далі наліво, там спитаєте в сусідів. Сам