Читати книгу - "Стара холера"

до вишивання виявив і Степанко, і якось у нього це вдавалося ліпше, ніж у Лізи. Бабця Єва дивувалася й хвалила Степана, а Ліза сердилася й називала коханого «пані Стефа». Він відповів, що вони ще відкриють салон з продажу вишитих ним рушників і сорочок… Степанко промовляв це, дивлячись на Лізу закоханими очима. Він сяяв, мов сто свічок, жодна з яких не хоче гаснути, а запалюється знов і знов. Вогники тих свічок не хотіли нікуди йти з його очей і зігрівали Лізу, розтоплюючи її потаємний жаль.

Єдине, що не вдалося під час їхнього перебування в селі, – це відразу зареєструвати шлюб. Тут не діяв принцип швидкого одруження, сьогодні на сьогодні, чи як там у Києві. Подали тільки заяву, а розписатися мали вже через місяць, після Нового року.

Ліза, коли згадувала Київ, життя в ньому, намагалася пригадати щось таке, головне, що визначило і її вибір, і її втечу, і те, що вона не попливла тепер за течією, не піддалася спокусі. В якийсь момент, коли прокинулася серед ночі в сільській хаті, здалося, що довкола неї вогонь і дим тої пам’ятної зими, коли й вона стояла на Майдані. Поруч металися людські силуети, вони кудись ішли, бігли, і Ліза прошептала: «Візьміть і мене з собою». Але вона була тут, а ці люди роз’їхалися, розійшлися хто куди. У кожного було своє життя. «Але щось же лишилося», – подумала Ліза. Вона хотіла когось упізнати. І раптом зрозуміла – свого Степана, Степанка, який лежав поруч з нею, її коханого. Час і простір мовби замкнулися, подумала Ліза.

…У п’ятницю рано-вранці Єва прокинулася в тривожному передчутті. Щойно їй приснився дивний сон. Наче вона стояла на березі їхньої річки й дивилася, як пливе новенька, навіть не пофарбована крипа*, в ній не сидять, а стоять двоє чоловіків з геть розмазаними лицями. Чорні, мовби припливли десь аж із самої Африки. Крипа пристала до берега, чоловіки вийшли з неї і попрямували до Єви. І глухими замогильними голосами, повторюючи слова один одного, стали питати, чи вона не знає, де живе її сестра Павлина. Єва відказала, що сестра тут давно не живе, що неї вже й нема на світі. Тоді один з чоловіків дістав якийсь аркуш і прогугнявив: «Як же нема, як тут написано, що вона жива і живе у вашому селі. Покажи-но, де вона, ми щось їй маємо сказати, веди, чуєш… Ми до завтра маємо успіти».

Єва, прокинувшись, лежала сама не своя, геть змокріла од поту. Тривога облягла неї, а потім почала стискати бідолашну стару голову тугими лещатами. Такий сон не на добро. У Єви завжди була, як казала Миколчина внука Віка, потрясна інтуїція. І передчуття майже ніколи неї не обманювали. Особливо в старшому віці. Вона відчувала: десь уже насувається, наближається до Туптал біда. Як не сьогодні, то завтра огорне їхню хату чорним, чорнішим за зимову ніч крилом.

Єва підвелася, заглянула до другої кімнати, де спали Ліза й Степан. Навіть у темряві, ще в зовсім ледь сірому світанку, було видно, як вони туляться одне до одного. Наче бояться, що прокинуться обоє самотні.

– Втікайте, дітки, – тихесенько, одними губами прошептала Єва.

Але куди їм, бідолашкам, втікати? Може, дарма вона тривожиться? Ні, чує, передчуває, як наближається лиха година, мов птаха з підбитим крилом, котра не може злетіти, те відчуває.

За сніданком Єва розповіла про свій сон і сказала, хай вони всі подумають, що їм треба робити. «Всі, й ти, Адаме».

– Він знайшов нас, – тихо сказала геть зблідла Ліза.

– Той олігарх? – Єва проказала теж тихо, але на диво спокійно.

– Так, – сказала Ліза. – Ми зараз поїдемо.

– Куди? – Єва.

– Десь заховаємося. Мусить же бути таке місце, де не знайдуть.

– Вони перепинять вас. А приїдуть, певно, завтра, як той чорний чоловік сказав. Сни не обманюють.

– То що робити?

– Будемо захищатися, – сказав Степан, і до Адама: – У вас є хоча б рушниця?

– Рушниця? – Адам здивувався і тут таки підвівся. – Ружа нима. Але ви-те, тойво, не сійте гарячку. Не панікуйте, дітоньки. – Адам стояв незвично прямий і суворий. – І ти, Євцю, притримай свою козу.

– Яку козу? – Єва перелякано зиркнула на чоловіка, мовляв, що з ним таке?

– А таку, перед якої ти до водопою вже побігла… – Адам спинився на хвилю, а потім продовжив, аж так якось урочисто: – Я тойво, таке міркую… Тікати направду ни тре’… Їй-бо, ни треба… А про тую, як там неї…

– Рушницю, – сказав Степан.

– Ага, про рушницю, то ти добре, що нагадав, внучку. У мене ото неї зроду-віку ни водилося. Але от я зара до Романа пуйду. Він чоловік розумний і контетний*, щось придумає. У него і ружо є, він же на качок і на зайців ходив колись. Ну, тойво, без паніки, як наш старшина у войську казав: паніка – враг сознанія і жолудка.

Адам почалапав до Романа й, вернувшись десь через дві години, сказав, що вони придумали, як тих супостатів стрітити, коли, ни дай Бог, приїдуть.

– Роман – то, мої любенькі, таки голова. Мо’ , й поможе. А типерка давайте обідати, а завтра раненько я одведу Лізу й Степана, хай в гинчому місці день-два пересидять.

– Куди ще? – Єва насторожилася. – Що там надумали з тим ворохобницьким Байчиком?

– То воєнна тайна, – усміхнувся Адам і за звичкою потер носа. – Не жіночого ума діло.

– Овва, відколи то таким розумним став, – сказала Єва. – Мо’ , ліпше було б у поліцію заявити?

– А шо ти їм скажеш? Про свій сон? Не мороч голову, хоч ти й Красною Ружею була.

– Я й зара Красна Ружа, – сердито сказала Єва.

Розділ 37

Посланці Максима Качули дісталися Туптал у суботу близько опівдня. Вони заночували в мотельчику коло Сарн – міста, ближчого до Ковеля.

– Субота! – зойкнула того дня вранці Ліза, ледь прокинувшись.

Субота була днем її казки й ілюзії, але й днем краху всіх ілюзій і втечі. Втечі від себе самої, тої, яку наче купила було у світу, де геть усе можна було купити.

Нащо вона втекла?

«А нащо треба любити? Не продаватися, а любити?» – Ліза подумала це і зістрибнула з ліжка на підлогу.

Степан ще спав. Щось він там учора балаболив про рушницю, якою захищатиметься, ха-ха. Та він,