Читати книгу - "Сестри крові"

— А чого ж той дженджик вас не провів?

— А тому, що я не люблю, коли мене починають без моєї згоди мацати.

— Як то — мацати?

— Ну так, — панна стиснула бурґомістра за сідницю.

— Вам це справді не до вподоби? — щиро здивувався він, знаючи, як любить такі обмацування його дружина.

— Ну, як вам сказати... залежить, хто це робить... — вона кокетливо штурхнула Ґрозваєра ліктем під бік і розсміялася.

Бурґомістр відразу розпушив пір’я і павиний хвіст та обняв панну за стан.

— Ви справжній мужчина, — проворкотіла вона. — Я це відчуваю в кожному вашому жесті. У вас такі міцні руки. Чесно кажучи, я давно хотіла з вами познайомитися.

— Справді? Я вас чомусь ніколи не зустрічав.

— Ми ходили різними дорогами. Але зараз, якщо ви помітили, йдемо однією.

— Ха-ха! Жартунка ви! А ось і Францисканська. Вам куди саме?

— Це тут, поруч. Дуже вам вдячна. Чи можу вас поцілувати? Ви такий милий.

Ґрозваєр розцвів і відчув, як заграла в ньому кров. Панна нахилилася до його вуха й легенько хухнула. Бурґомістр зойкнув, вухо запекло, а потім почув шепіт: «Вітання від сестер крові!» Він хотів скрикнути, але рот отерп, язик став дуба, бурґомістр навіть не міг втягнути в себе повітря, горло заткало, і він став задихатися. Відтак змахнув руками, вирячивши нажахані очі й намагаючись упіймати щось, може, примару, а потім упав і затрусився в конвульсіях. Панна спокійно з задоволеною усмішкою поспостерігала, як він кидається на землі, і не покинула його доти, доки той не заціпенів, аж тоді відійшла швидким кроком, наспівуючи щось бадьоре.

Розділ 22

Рабин Меєр. Манускрипт.

Кінець жовтня 1648 року

На подвір’ї графського палацу прогулювалися Лукаш з Рутою та Айзеком.

— Ми вже вас зачекалися, — сказав Лукаш Йоганові, коли карета в’їхала в браму, — переживали, чи все вам вдалося. Може, потрібна яка допомога?

— Можливо. Зараз пересвідчимося.

— Як ви збираєтеся знищити манускрипт? — поцікавилася Анрієта. — Я чула, що його не бере ні вогонь, ні вода, ані криця.

— Є й інший спосіб, — відповів Йоган. — Хлопці, винесіть книгу в сад і покладіть на траві. Мусимо все зробити швидко, заки Гертруда не повернулася.

Він вийняв з-за пазухи сторінки, вирвані з празької «Біблії диявола», і став їх гортати. Усі з тривогою стежили за ним. Нарешті Йоган став промовляти заклинання:

— Aglas... Aglanas... Agladena... imperibus es mentis... tria pendent corpora ramis dismeus et gestus in medio et divina potestas dimeas clamator, sed gestas ad astra levatur...

Рута з заплющеними очима повторювала за ним ці дивовижні слова, які враз оживили книгу, вона почала стрясатися, пучнявіти, мовби її зсередини щось роздувало, з неї долинав жалісний стогін, але Йоган не переривав читання:

— Colloquavit iterinus sumptu aglu redde perris diabolus infernorum negromantium Salo... Pato... Belbuch... Iterbach... Salio... Azinium...

З-за муру, де стояв на варті Голем, пролунав важкий стогін. Видно, й на нього якимось чином впливали ці заклинання, але Йоган не звертав на це уваги, його цікавила лише книга. Ось по ній забігав блакитний вогник, він наче шукав порятунку, метаючись туди й сюди, за ним навздогін кинулися червоні вогники, оточили, спалахнули, затанцювали, але блакитний вогник підскочив догори і вже сяяв понад книгою, тим часом, як червоні вогники швидко згасли.

— Що це означає? — запитала Анрієта.

— Це означає, що я помилився, — відповів розчаровано Йоган. — Цих заклинань, мабуть, замало.

— Може, промовляти їх треба довше? — запитала Рута.

— Стривайте, — втрутився Айзек, — нам уже одного разу допоміг рабин Меєр. Пригадуєте, коли нам вдалося врятували пана аптекаря? А що як я метнуся до нього та привезу сюди? Він розуміється на таємницях магії як мало хто. Одна голова, пане Йогане, добра, а дві краще.

— Що ж... у нас і так виходу нема. Я, звісно, продовжу читати заклинання, але якщо вам, Айзеку, вдасться привезти вашого мудреця, то будемо всі тільки вдячні.

— Ми поїдемо з ним, — зголосилися Франц з Ульріхом і, сівши до карети, погнали вдолину битим шляхом, що вів на єврейську дільницю.

Айзек добре знав, де любить зупинятися рабин Меєр, коли прибуває до Львова. Заки тривала облога, він ховався у місті, а тепер знову поселився у своїх друзів, де щовечора частував їх глибокими роздумами та притчами. Цього разу хата була знову вщерть забита слухачами, які побожно ловили кожне слово. Перед тим, либонь, рабин завершив оповідати сумну історію, бо жінки власне витирали очі. Рабин надпив води і продовжив:

— А оце що зі мною трапилося минулого місяця. Чоловік однієї убогої жінки був кушніром у Жовкві і ходив по селах направляти кожухи. Зазвичай повертався додому в п’ятницю увечері і щойно тоді лише приносив сякий-такий заробіток. Але вже було пізно, аби щось купити. Дружина мала мідну миску, яку заставляла щоп’ятниці зранку у сусідки, щоб мати змогу відсвяткувати суботу, а в неділю її викупляла. Сусідка вважала це за добродійність і завжди охоче погоджувалася на такі маніпуляції. Але небавом сусідка померла. Бідна жінка соромилася звернутися з тим самим до іншої, думаючи собі: може, мені Пан Бог і без миски допоможе. Чекала в четвер цілий день, але нічого не сталося. Коли ніч запала, взяла миску і вийшла, плачучи, на вулицю. Йшла-йшла і думала, до кого б то удатися по позику. Нараз зустріла незнайомця, який, вочевидь, повертався з вечірньої молитви. Він запитав, куди несе миску. Жінка відповіла: «Хочу позичити чотири золотих, щоб могти відсвяткувати суботу, бо чоловік мій повертається лише завтра ввечері». Тут і розповіла вона йому, що вже тривалий час так робить. Незнайомець сказав: «Я вам позичу і без миски ці гроші, будете мати їх з тижня на тиждень, а коли чоловік часом більше заробить, то мені віддасте». Жінка дуже втішилася, прийняла позику і справила суботу, як Пан Бог наказав. У п’ятницю ввечері, запалюючи суботні свічки, благословляла благодійника: «Най би йому таке світло присвічувало в раю». А ївши рибу, вимовила: «Най би йому так в раю добре було, як мені добре риба смакує». І так повсякчас його благословляла.

За кілька років та