Читати книгу - "Сестри крові"

Ченці, схиливши голови, мовчки провели обох велебних отців, а щойно зачинилися за ними двері, розсміялися, хоч і не надто голосно.

— То це ти, Франце, оживив манускрипт? — запитав Ульріх.

— А хто ж!

— То в ньому нема диявола?

— Ні. Він перед тобою. Але в книзі є злий дух. І я ним керував.

— Гм. То чому б тобі не приростити до книги крила, щоб вона собі вилетіла у вікно й лягла просто до ніг Йогана, який нас чекає на моріжку?

— А я так і зроблю.

Франц відчинив вікно й висунув голову. Пролунало совине пугукання, на нього відгукнулося котяче нявчання. Раптом з коридору долинули кроки. Обоє заціпеніли, прислухаючись. Кроки зупинилися біля їхніх дверей. Франц враз стрепенувся і забурмотів:

— Іди туди, звідки прийшов! Іди туди, звідки прийшов! Заклинаю тебе! Магістром твоїм заклинаю! Ін номіне Тетраграмматон Адонай! Тетраграмматон Ельогім! Тетраграмматон Сабаот! Априрух, Ехбранор! Геть! Геть! Геть! Щезни! Щезни! Щезни! Нехай тобі звелять Оріфіель, Магріель, Сабріель, Хараріель, Єсаель! Сьома князями пекельними заклинаю тебе! — а відтак заскавулів жалібно, як песик, якому наступили на лапку.

Ульріх дивився на нього з подивом, але це подіяло — кроки швидко віддаліли. Франц підняв книгу й притис її до грудей:

— Тепер обніми мене міцно, — шепнув до Ульріха.

— Ще чого! Я не такої орієнтації!

— Стули писок і роби, що кажу. Просто тримайся за мене.

Ульріх скорився, обнявши товариша за плечі, а Франц виліз у вікно, і вони плавно спустилися на землю. Внизу їх чекали Йоган, Юліана й Анрієта. Книгу перенесли до карети й всі разом поїхали до палацу.

— А де Гертруда? — запитав Ульріх.

— Вона десь зникла, — відповів Йоган. — Може, виконує завдання. До речі, Юліано, чиє ім’я ти їй вписала?

Я вдала, що не почула.

Розділ 21

Розплата.

Кінець жовтня 1648 року

Вже звечоріло, коли Мартин Ґрозваєр зайшов до шинку «Під Зеленим Гусаком» і наблизився до столу, за яким самотньо сидів похмурий чоловік з сірим обличчям, поораним зморшками. Він пив пиво й не відразу зреагував на привітання бургомістра. Ґрозваєр сів навпроти й поклав перед чоловіком шкіряний гаман, в якому брязнули червінці.

— Я тобі, Матеушу, плачу за незавершену роботу. Він лишився живим.

— Я знаю. Не моя провина, що бочки, покотившись, утворили заглибину.

— І я просив не ножем підрізувати паси, а потерти їх бруском, щоб виглядали зношеними.

— Я так і робив, але в останню хвилину почув голоси. Хтось стояв під дверима складу й розмовляв. Я думав — ось-ось увійдуть, тому й поквапився.

— Я тебе не просив квапитися. Тепер, коли стало зрозуміло, що паси були пошкоджені навмисне, Юліус без проблем здогадається, на чиє замовлення це було зроблено. Може, і вже здогадався. Може, й з деким уже про це поговорив.

— Чого ви чекаєте від мене?

— Завершити почате.

— Яким чином? Він же ж у шпиталі.

— То й що? Ти можеш його провідати.

— Мене в такий час не пустять.

— Скажи, що ти родич, а на світанку відпливаєш. Ходімо, я розповім, як усе зробити.

Вони вийшли, і їх огорнула темрява, блідий місяць на хвильку вигулькував з-за хмар і знову зникав. Вони наблизилися до шпиталю і зупинилися серед густих кущів та дерев. Ґрозваєр показав рукою на одне з освітлених вікон:

— Оно... третє ліворуч. Це його вікно. Там лежать ще четверо, але жоден з них не встає. В коридорі дрімає черничка. Минеш її так, аби не почула. А як і прокинеться від чийогось крику, то біди нема — ти її завиграшки втихомириш. Тільки не вбивай. Зав’яжи собі хустиною обличчя.

Матеуш кивнув і рушив до брами. На його стукіт озвався голос брамника. Його не довго довелося переконувати — брама відчинилася, брамник дістав по голові і впав. Ґрозваєр щільніше закутався в теплий плащ, холод і вітер діймали кожного, хто в таку пізню пору опинявся на вулиці. Він терпляче чекав, походжаючи попід деревами та раз по раз зиркаючи на вікна. Ось у шибі з’явилася темна тінь, ось вона нахилилася, пролунав крик, спочатку чоловічий, потім жіночий вереск. Світло загасло. Крики ще долинали, коли убивця вискочив зі шпиталю, підбіг до кущів і став озиратися. Було темно, він не бачив бургомістра.

— Де ви? — зашепотів.

Рука Ґрозваєра потягнулася до пояса, місяць на мить вигулькнув, і в його сяйві зблиснуло лезо. Воно двічі прохромило груди убивці, він застогнав і звалився на землю, з його рота разом з харчанням добувалася піна. Ґрозваєр витер стилет об його одяг, забрав у нього з-за пазухи гаман і, роззирнувшись, подався у бік Ринку. Його кроки відлунювали, а нові чоботи поскрипували, але цей скрип йому подобався. Він був задоволений собою. Свідків нема, однією проблемою менше. От лише досі нічого не чути про аптекаря. Чого вони так довго тягнуть? Мусять це зробити так, аби ніхто не підкопався. Ну, нічого, доведеться зачекати. Юліус сам винен, не варто було бути таким захланним. Хоча й так він був приречений, свідків завжди варто позбуватися.

Несподівано десь із темряви пролунав милий жіночий голос:

— Перепрошую пана, але чи могла б я взяти вас попід руку, бо в цьому сумерку можна ноги поламати.

Ґрозваєр здивовано обернувся й побачив усміхнену панну, вона стояла зовсім поруч, видно було її довге розпущене волосся, високий стан, хоча обличчя ховалося в сутінках.

— Авжеж, звісно... дуже прошу, — заторохтів бурґомістр. — Де ви живете?

— На Францисканській, — відповіла панна, беручи його під руку.

— О, це недалеко, але напотемки справді важко дістатися. Я вас проведу.

— Дуже мило з вашого боку. Я, здається, вас упізнала. Ви пан Ґрозваєр? Ви заходили до аптеки «Під Крилатим Оленем».

— А, так-так... заходив. Ви теж були там? Я не зауважив.

— О, я туди забігла тільки на хвильку, але мене вирішили пригостити мальвазією. Одне слово, я там засиділася допізна.

— Допізна? В аптеці?

— Ну, там же ж унизу ще й винарня є. Цей ваш аптекар такий дженджик — весь час упадав біля мене та підпоював. І ось наслідок — я без вас не можу