Читати книгу - "Ворог, або Гнів Божий"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
За першою чеченською кампанією слідувала друга, а далі були Норд-Ост, Беслан, Нальчик. Романов їхав туди, куди його посилали, і запам’ятовувався професіоналізмом, жорстокістю та своїм спокоєм. Він убивав без жодних емоцій, ухвалював рішення, наче лускав насіння, йшов у саме пекло, не зважаючи на наслідки. Керівництву такі подобалися, адже вони були основою режиму, її сталевим фундаментом, що його неможливо зрушити з місця.
Згодом він отримав квартиру в Москві, мав гроші та коханок, але так ніколи не одружився, бо сказав собі, що на ньому його рід і закінчиться. Матвій вірив у долю, і вона казала йому про свою злість на його рідних, яких забрала люта смерть.
Він продовжував служити державі, пишатися своїм президентом, мріяти про минулу велич країни, аж поки не почалася авантюра з Україною. Романов не міг збагнути, яким це чином можна стріляти в українців, адже це ж не моджахеди, не чеченці і навіть не американці.
– Це ж наші брати, – казав він собі та одразу озирався, аби ніхто не чув його тихого шепоту.
Він брав участь у війні в Україні. Він бачив горе Донбасу, розумів несправедливість поставлених перед ним задач, чув плач матерів і жінок. Але він був солдат системи, а тому не мав права на роздуми і жаль. Він повинен був тільки виконувати завдання.
На третій рік війни Романов усвідомив, що збожеволіє, якщо нічого не змінить у власному житті. Проте він не міг відкрито говорити про це, адже ризикував закінчити або у в’язниці, або ж у найближчій канаві з діркою в його нещасній голові. Час минав, а рішення в нього так і не було.
Одного разу був травень, і вони зачищали село під Горлівкою. Він не зміг застрелити дівчину, яка була зв’язковою українських військ. Романов тримав у руках свій пістолет, вона стояла перед ним на колінах, уся брудна й побита, але нескорена й гордівлива.
– Стріляй, собако! – сказала вона йому й високо підняла свою голову.
А він не зміг.
Він пішов собі геть, залишивши її наодинці, і ніхто того не бачив, окрім майора Креніна, який того ж дня доповів про дивний випадок полковника Романова своєму керівнику. Той спокійно його вислухав і відпустив.
– Про це – нікому! – наказав Зубр Креніну.
Майор умів виконувати накази, не забуваючи при цьому жодного слова з того, про що мовчав.
За місяць Романов повернувся до Москви. Його викликали, і він мав аудієнцію на Луб’янці. Після потрапив до центрального апарату ФСБ, а саме – управління з боротьби проти тероризму. На цьому його відрядження на Донбас скінчились. Новою зоною його відповідальності стала Москва. Починався черговий етап життя, відкривалися широкі горизонти, за лаштунками яких стояв Зубр – російський високопосадовець органів державної безпеки, котрий грав проти влади.
Ви запитаєте, чому Романов не вистрелив у ту дівчину? Все доволі просто. Його мати, покійна, бідолашна мати, якої він ніколи не знав, була українкою.
Матвій не зміг стріляти в ту, хто був однієї з ним крові. На цьому його й упіймали. Зубр знався на психології та потребував чоловіка, котрий в потрібну хвилину не схибить, а виконає все так, як йому те скажуть.
Нічого особистого.
Лишень чергове завдання, яких в його житті було вдосталь.
* * *
«Ось і перше березня… Весна прийшла, Андрійку! З днем народження тебе, кохання мого життя», – подумала Ясинська, і сльози зіпсували увесь макіяж.
Вона стояла у ванній кімнаті перед величезним дзеркалом і не могла вгамувати власні емоції. Того дня Андрію Хворостенку могло б виповнитися сорок років. На цьому світі йому судилося прожити неповних тридцять шість.
Ірина ніяк не могла зупинити ті сльози кохання, горя та справжньої трагедії, що йшла за нею, наче приблуда, котрій даєш копійчину, а вона ніяк не може від тебе відчепитись, увесь час нагадуючи про свою присутність, неминучу і таку набридливу.
Ясинська закусила губу, витерла сльози і почала вмивати обличчя. Холодна вода приводила до тями. Часу залишалось обмаль, і потрібно було діяти хутко. Плакати вона собі дозволяла виключно раз на рік – у день його народження.
За нею могли стежити, і напевно навіть у ванній кімнаті її номера були відеокамери, і, до речі, вона це прекрасно розуміла і вже мала залізне алібі на цей рахунок, але ніщо не могло змусити її бути бездушною в той перший день весни, який колись подарував йому життя.
Вона знаходилась в апартаментах новозбудованого готелю, що стирчав одиноким шпилем у передмісті Новосибірська. Президент Росії продовжував своє турне, і Ясинська була невід’ємною частиною тієї подорожі. За останні два місяці життя Ірини повнилося новими звершеннями, знайомствами та статусом недоторканної особи з найближчого кола президента. Вона була прийнята, пройшовши перевірку. За нею спостерігали від самого початку війни, майже чотири роки, вивчали її звички, аналізували знайомих, знали про українське походження і українських друзів. І, незважаючи на це, її було прийнято.
– Людина, яка створює такі сюжети, не може бути зрадницею, – сказав тоді президент, і його оточення зрозуміло, що відтепер в їхній «милій сім’ї» стане на одну особу більше.
Ясинська обійняла посаду першого помічника прес-секретаря президента, за яку багато хто був ладен продати душу самому дияволу. Злі язики буркотіли про те, що президент має наміри зробити її своєю коханкою, але розумні люди вбачали в тому кроці якісь батьківські почуття гаранта до журналістки, що не було властиво йому, бо навіть власних дітей він любив менше, аніж свою роботу. Таким він уже вродився на цьому світі, аби не творити, а знищувати, не народжувати, а вбивати, не збагачувати, а прирікати на злидні. Ірина не думала про те, бо мала свою ціль і тому концентрувалася виключно на меті, що майоріла дрібною цяткою на сцені новосибірського конгрес-холу.
Виступи, перельоти, зустрічі, фуршети, оди на честь президента, ікони з його образом, молебні, поклоніння йому, жертви заради нього – відтепер усе це стало її життям. Вона вже не належала собі, бо була частиною системи, бездушного, жорстокого механізму, який від самого початку свого існування був приречений на самознищення.
Іноді їй кортіло кинути усе та втекти, аби вже ніколи не бачити Росії, не чути луни її злочинів, тим паче, не прославляти їх. Вона втомилася жити у задзеркаллі, у світі цинічних ілюзій неіснуючої величі, минулих перемог, зрад і замовчаних поразок. Ірині хотілося на волю, аби увібрати
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ворог, або Гнів Божий», після закриття браузера.