Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 1. Вечори на хуторі біля Диканьки, Микола Васильович Гоголь"

— Так ви кажете, що він, — промовив Іван Федорович, який багато чував про Єрусалим ще від свого денщика, — був і в Єрусалимі!

— Про що ви кажете, Іване Федоровичу? — запитав з краю стола Григорій Григорович.

— Я, тобто, мав нагоду зауважити, що які є на світі далекі краї! — сказав Іван Федорович, бувши сердечно задоволений з того, що вимовив таку довгу й складну фразу.

— Не вірте йому, Іване Федоровичу! — сказав Григорій Григорович, не почувши як слід, — все бреше!

Тим часом обід закінчився. Григорій Григорович пішов до своєї кімнати, як звичайно, трохи поспати. А гості пішли слідом за бабусею-господинею та панночками до вітальні, де той-таки стіл, на якому вони, йдучи обідати, залишили горілку, ніби якимось чудом заставився блюдечками з варенням різних сортів та блюдами з кавунами, вишнями й динями.

Відсутність Григорія Григоровича помітна була у всьому. Господиня стала балакучішою й відкривала сама, без прохання, багато секретів, як робити пастилу і сушити груші. Навіть панночки розговорилися; але білявенька, що здавалася молодшою на шість років од своєї сестри і якій на вигляд було біля двадцяти п’яти літ, була мовчазніша. Та найбільше говорив і діяв Іван Іванович. Бувши певний, що його тепер ніхто не зіб’є й не змішає, він говорив і про огірки, і про сіяння картоплі, і про те, які в старовину були розумні люди, — куди теперішнім, — і про те, як дедалі все розумнішає і доходить до вигадування наймудріших речей. Одно слово, це був один з тих людей, які з великою охотою люблять займатися втішними для душі розмовами і говоритимуть про все, про що тільки можна говорити. Коли розмова торкалася поважних і благочестивих речей, то Іван Іванович зітхав після кожного слова, киваючи легенько головою; коли господарських, то висував голову зі своєї брички і робив такі міни, що, дивлячись на них, здається, можна було прочитати, як треба робити грушовий квас, які великі ті дині, що про них він говорив, і які жирні ті гуси, що бігають у нього по двору. Нарешті, вже ввечері, на превелику силу, пощастило Іванові Федоровичу попрощатися. І, незважаючи на свою зговірливість і на те, що його насильно залишали ночувати, він настояв-таки на своєму намірі поїхати і поїхав.

V

Новий задум тітоньки

— Ну, що? видурив у старого лиходія запис? — Таким запитанням зустріла Івана Федоровича тітонька, що нетерпляче чекала на нього вже кілька годин на ґанку і не витерпіла, нарешті, щоб не вибігти за ворота.

— Ні, тітонько! — відповів Іван Федорович, злазячи з візка, — у Григорія Григоровича нема ніякого запису.

— І ти повірив йому? Бреше він, проклятий! Коли-небудь попадеться, їй-право, відлупцюю його власними руками. О, я йому спущу сала! Однак треба спочатку поговорити з нашим підсудком, чи не можна судом з нього стягти… Але не про це тепер річ. Ну що ж, обід був хороший?

— Дуже… так, вельми, тітонько.

— Ну, а які були страви, розкажи? Стара, я знаю, майстерниця доглядати за кухнею.

— Сирники були зі сметаною, тітонько. Соус із голубами, начиненими…

— А індичка зі сливами була? — запитала тітонька, бо сама добре вміла готувати цю страву.

— Була й індичка!.. Вельми гарні панночки, сестриці Григорія Григоровича, особливо білявенька!

— А! — сказала тітонька і подивилася пильно на Івана Федоровича, що, почервонівши, опустив очі. Нова думка швидко промайнула в її голові. — Ну що ж? — запитала вона з цікавістю й жваво, — які в неї брови?

Слід зауважити, що тітонька завжди бачила першу красу жінки у бровах.

— Брови, тітонько, точнісінько-с такі, які, ви розповідали, замолоду були у вас. І на всьому обличчі невеличкі веснянки.

— А! — промовила тітонька, задоволена зауваженням Івана Федоровича, який, проте, й на думці не мав сказати цим комплімент. — А яке було на ній плаття? хоч, проте, тепер важко знайти такої добротної матерії, яка от хоча б, приміром, у мене на оцім капоті. Але не в цьому річ. Ну, що ж, ти розмовляв про що-небудь з нею?

— Тобто, як?.. я-с, тітонько? Ви, може, вже гадаєте…

— А що ж? що ж тут дивного? на все Божа воля. Може, тобі на роду написано жити з нею в парі.

— Я не знаю, тітонько, як ви можете таке говорити. Це свідчить, що ви зовсім не знаєте мене…

— Ну, от уже й образився! — промовила тітонька. «Ще молода дитина. — подумала вона про себе, — нічого не знає! треба їх звести докупи, хай познайомляться!»

Тут тітонька пішла глянути на кухню і залишила Івана Федоровича. Але з того часу вона тільки й думала про те, як побачити скоріш свого племінника жонатим і побавити маленьких онучат. У голові в неї нагромаджувались самі тільки готування до весілля, і помітно було, що в усіх справах вона метушилася значно більше, ніж раніш, хоч, одначе, ці справи йшли скоріш гірше, ніж краще. Часто-густо, готуючи якесь тістечко, яке вона ніколи не довіряла куховарці, вона, замислившись і уявляючи, що біля неї стоїть маленький онучок, що просить пирога, неуважно простягала йому руку з кращим шматком, а дворовий пес, користуючись з цього, хапав цей ласий шматок і своїм голосним жваканням виводив її з задуми, за що й бував завжди