Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 1. Вечори на хуторі біля Диканьки, Микола Васильович Гоголь"

— А от іде сюди матінка з сестрами! — промовив Григорій Григорович, — отже обід готовий. Ходімте! — При цьому він поволік Івана Федоровича за руку до кімнати, де стояли на столі горілка й закуска.

У той-таки час увійшла бабуся, низенька, справжній кофейник у чепчику, з двома панночками — білявою й чорнявою. Іван Федорович, як вихований кавалер, поцілував спочатку бабусину ручку, а потім ручки обох панночок.

— Це, матінко, наш сусіда, Іван Федорович Шпонька! — сказав Григорій Григорович.

Бабуся дивилася пильно на Івана Федоровича, або, може бути, тільки так здавалося, що дивилася. Втім, це було втілення доброти. Здавалося, що вона ось-ось запитає Івана Федоровича: скільки ви на зиму насолюєте огірків?

— Ви горілку пили? — запитала бабуся.

— Ви, матінко, мабуть, не виспалися, — сказав Григорій Григорович, — хто ж таки запитує гостя, чи пив він? Ви тільки частуйте, а чи пили ми, чи ні, це наша справа. Іване Федоровичу! прошу золототисячникової або трохимівської сивушки, яку ви більше любите? Іване Івановичу, а ти чого стоїш? — промовив Григорій Григорович, обернувшись назад, і Іван Федорович побачив Івана Івановича, що наближався до горілки, в довгополому сюртуку, з величезним стоячим коміром, що затуляв усю його потилицю, так що голова його сиділа у комірі, ніби в бричці.

Іван Іванович підійшов до горілки, потер руки, роздивився гарненько чарку, підніс до світла; вилив раптом з чарки всю горілку в рот, але не ковтаючи прополоскав гарненько нею в роті, після чого вже проковтнув і, закусивши хлібом з солоними опеньками, звернувся до Івана Федоровича.

— Чи не з Іваном Федоровичем, паном Шпонькою, маю честь говорити?

— Так точно-с, — одповідав Іван Федорович.

— Дуже, дуже зволили змінитися з того часу, як я вас знаю. Як же, — говорив далі Іван Іванович, — я ще пам’ятаю вас ось якими. При цьому він підніс долоню на аршин од підлоги. — Покійний батенько ваш, дай Боже йому Царство Небесне, незвичайний був чоловік. Кавуни та дині завжди в нього були такі, яких тепер ніде не знайдете. От хоча б і тут, — вів він далі, відводячи його набік, — подадуть вам за столом дині. Що це за дині? Дивитись не хочеться! Чи вірите, шановний пане, що в нього були кавуни, — промовив він з таємничим виглядом, розставивши руки, ніби хотів охопити товсте дерево, — їй-богу, отакі!

— Ходімо до столу! — промовив Григорій Григорович, взявши Івана Федоровича за руку. Всі вийшли до їдальні. Григорій Григорович сів на звичайному своєму місці, край стола, завісився величезною серветкою, скидаючись у цьому вигляді на тих героїв, що їх малюють цирульники на своїх вивісках. Іван Федорович, червоніючи, сів на вказане йому місце проти двох панночок; а Іван Іванович одразу ж присів біля нього, радіючи душевно, що буде з ким ділитися своїми знаннями.

— Ви даремно взяли куприк, Іване Федоровичу! Це індичка! — сказала бабуся, звернувшись до Івана Федоровича, якому в цей час підніс блюдо сільський офіціант в сірому фраку з чорною латкою. — Візьміть спинку!

— Матінко! адже вас ніхто не просить втручатися! — промовив Григорій Григорович. — Будьте певні, що гість сам знає, що йому взяти! Іване Федоровичу, візьміть крильце, он друге, з пупком! Та що ж це ви так мало взяли? Візьміть стегенце! Ти чого роззявив рота з блюдом? Проси! Ставай, негіднику, навколішки! Говори зараз же: Іване Федоровичу, візьміть стегенце!

— Іване Федоровичу, візьміть стегенце! — проревів, ставши навколішки, офіціант з блюдом.

— Гм, що це за індичка! — промовив стиха Іван Іванович, з виразом зневаги повернувшись до свого сусіди. — Чи такі мають бути індички? Якби ви побачили в мене індичок! Я вас запевняю, що сала в одній більше, ніж у десятку таких, як оці. Чи вірите, пане мій, що навіть противно дивитися, як вони ходять у мене по двору, такі жирні!..

— Іване Івановичу, ти брешеш! — промовив Григорій Григорович, прислухавшись до його мови.

— Я вам скажу, — говорив все так само своєму сусіді Іван Іванович, удаючи, ніби він не чув слів Григорія Григоровича, — що торік, коли я відсилав їх у Гадяч, давали по п’ятдесят копійок за штуку. І то ще не хотів брати.

— Іване Івановичу, я тобі кажу, що ти брешеш! — промовив Григорій Григорович, щоб ясніше було, по складах, і голосніше, ніж перше.

Але Іван Іванович, удаючи, ніби це стосувалося не його, говорив так само далі, тільки значно тихіше:

— Саме так, пане мій, не хотів брати. У Гадячі жодного поміщика…

— Іване Івановичу! адже ж ти дурний, і більше нічого, — голосно сказав Григорій Григорович. — Таж Іван Федорович знає все це краще за тебе і, очевидно, не повірить тобі.

Тут Іван Іванович зовсім образився, замовк і взявся за індичку, незважаючи на те, що вона не така була жирна, як оті, що на них противно було дивитись.

Стук ножів, виделок та тарілок замінив на якийсь час розмову; але голосніше від усього чулося висмоктування Григорієм Григоровичем мозку з баранячої кістки.

— Чи читали ви, — запитав Іван Іванович після деякої мовчанки, висовуючи голову з своєї брички до Івана Федоровича, — книгу «Подорож Коробейникова до святих місць»?[143] Справжня насолода для душі й для серця! Тепер таких книг не друкують. Дуже жалко, що не подивився, якого року.

Іван Федорович, почувши, що мова йде про книгу, старанно почав набирати собі соусу.

— Справді дивно, пане мій, як подумаєш, що простий міщанин пройшов усі місця ті. Більш