Читати книгу - "Хімера, Julia Shperova"

- Ні. Ще ні. - За кілька секунд він опанував себе і одразу ж дістав з-під подушки свічку. - Тренуюся.

Джеймс напружено вдивлявся у бік дверей. Він нічого не бачив у цій темряві, але міг заприсягтися, що Елінор безшумно підійшла до нього; він відчував її аромат - вона стояла дуже близько.

- Ти в порядку?

Джеймс з подивом глянув у темряву просто перед собою. Елінор запалила нічник. Вона стривожено подивилася на Джеймса великими волошковими очима з іншого кінця кімнати, влаштувавшись на стільці. Всередині щось зарокотало, змушуючи його підвестися з ліжка і зробити крок в бік дівчини. Довелося зупинитися і зробити вигляд, що треба підібрати з підлоги книгу.

- Так, не рахуючи мого фіаско з вправами…

Але дівчину хвилювало не це.

- Тобі стало погано на уроці. Що трапилося?

- А, ти про це. Жодної гадки, збираюся поставити те саме питання Хейзу. Можливо, я все ж незабаром вирушу до предків і це - лише перший дзвіночок.

- А як зараз почуваєшся?

- Наче мене застукали за чимось непристойним.

Він помахав перед собою свічкою, яку все ще тримав у руці, і Елінор засміялася. Вона нерішуче встала з стільця, підійшла до Джеймса і торкнулася його руки, невагомо стисла його теплі пальці.

- Не хвилюйся, я нікому не розкажу, - від цієї посмішки в хлопця трохи не запаморочилося в голові. Така краса і зовсім поруч з ним, тільки простягни руку і торкнешся мармурової шкіри і чорних вій. Джеймс і не помітив, як губи розкрилися наче самі собою. 

- Знаєш, ти мене з глузду зводиш, - зауважив він, перш ніж второпав що саме сказав. Елінор застигла на місці, відпустила його руку і кинула швидкий погляд на двері, наче збиралася піти. Але все ж таки залишилася.

- Я. Зводжу. Тебе. З. Розуму, - викарбувала вона кожне слово ідеальними губами.

- Я хотів би сказати, що можу контролювати це, але це не так.

Елінор дивилася на нього так, наче сканувала його думки. Хтозна, може вона й таке вміє, міркував він розсіяно, вдивляючись у бездонні волошкові очі. Його пальці знову знайшли її і сховали у міцному полоні.

- Дихай, - єдине, що прошепотіла Елінор, поки вони застигли вдвох посеред кімнати, більш схожі на статуї, ніж на реальних людей.

- Дихати не так вже й цікаво, - відказав Джеймс, набираючи повні груди повітря. Він дійсно пропустив кілька вдихів і голова запаморочилася сильніше.

- А що цікаво?

- Ти. Ти - загадка для мене. Ти мені розповіси?

- Що саме? - напруження можна було відчути навіть не торкаючись її - Елінор не сподобалося запитання.

Але спитав він не зовсім те, що хотів.

- Хто ж ти така? Елінор Еван-Грін, ти зводиш мене з розуму. Своїм мовчанням і цими своїми поглядами, що пропалюють наскрізь мої і без того опухлі мізки. Скажи мені хто ти, скажи що ти справжня. Бо кожен раз, коли я дивлюся на тебе, ти здаєшся мені нереальною. І це…болісно.

Ці слова пролунали як вимога, але він не хотів про це думати та шкодувати. Джеймс як ніколи хотів пригорнути Елінор до себе, але боявся відлякнути дивну дівчину. Обережно погладив пальцями холодну нерухому руку у своїй руці, після не витримав і зловив її погляд.

Вона сторожко дивилася у відповідь. Ледь нахмурені брови на блідому обличчі завдавали йому майже фізичного болю. Вона не скаже, зрозумів він. Але відповідь все ж таки пролунала.

- Навіщо тобі це? Я…я не для цього прийшла. Я просто допомагаю тобі освоїтися у цьому світі. Якщо моя допомога не влаштовує тебе, я можу піти.

- Ти хочеш піти?

- Джеймс Брістоул, ти просто нестерпний.

Елінор рішуче відібрала свою руку і погасила нічник. Джеймс затамувавши подих кинувся до світильника, увімкнув його і замружився, засліплений. Коли очі його звикли до освітлення, він зрозумів, що в кімнаті нікого не було.