Читати книгу - "Привид"

Він повернув голову. Побачив, як під ліхтарем на вершечку пагорба мелькнула якась постать. То був великий чоловік, але він біг навдивовижу легко. На ньому була тісна чорна одіж, несхожа на поліцейську уніформу. Може, то спецназівець із «Дельти»? Посеред ночі, та ще й так швидко прибули? Тільки через те, що хтось займався розкопками на кладовищі?

Харрі мимоволі гойднувся, але швидко випростався. В такому стані він не зможе від них відірватися. Треба знайти, куди можна сховатися.

І Харрі подався до одного з будинків на вулиці Мадсеруд. Зійшов зі стежини, кинувся вниз трав’янистим схилом, розставивши руки, щоб не впасти, і побіг далі по асфальтовій дорозі, потім перестрибнув через низенький штахетний паркан і крізь яблуневий садок вибіг до будинку з тильного боку. І впав там у високу мокру траву. Глибоко вдихнув, відчув, як стиснувся шлунок, і приготувався блювати. Прислухався, зосередившись на диханні.

Нічого й нікого.

Але вони неодмінно будуть тут, це лише справа часу. А йому треба було по-людськи забинтувати шию. Харрі піднявся і пішов до тераси будинку. Вдивився крізь скло в дверях. Темна вітальня.

Розбивши скло ударом ноги, Харрі просунув руку всередину. Стара, добра й наївна Норвегія! Ключ стримів у дверях. Він прослизнув у темряву.

Затамував подих. Мабуть, спальні були розташовані на другому поверсі.

Він увімкнув настільну лампу.

Плюшеві крісла. В ніші — телевізор. Енциклопедія. Стіл з численними родинними фотографіями. Незавершене в’язання й спиці. Значить, тут мешкають старі люди. А старі люди добре сплять. Чи погано?

Харрі знайшов кухню й увімкнув світло. Понишпорив у шухлядах. Ножі, рушники. Спробував пригадати, що і де зберігалося на кухні, коли він був ще малим хлопцем. Витягнув другу від долівки шухляду. І знайшов те, що шукав. Стандартні стрічки, стрічки для посилок, липкі стрічки. Вхопивши два рулончики липкої стрічки, Харрі, трохи поблукавши, знайшов двері до ванни. Зняв із себе піджак та сорочку, нахилив голову над раковиною і направив струмінь душу собі на шию. Побачив, як емаль у раковині враз взялася червоними плямами. Потім він витерся футболкою, яку дав йому Ганс Крістіан, стиснув краї рани пальцями і кілька разів обмотав шию сріблястою липкою стрічкою. Попробував, чи вийшло не надто туго. Треба ж було, щоби до мозку хоч трохи крові надходило. Знову вдягнув сорочку. Іще один напад головокружіння. Харрі сів на край ванни.

І помітив якийсь рух. Підняв голову.

З порога на нього великими переляканими очима дивилося обличчя старої жінки. Поверх нічної сорочки на ній був червоний стьобаний халат. Коли вона рухалася, він химерно потріскував електростатикою і слабко світився. Харрі збагнув, що той халат був змайстрований з якогось древнього синтетичного матеріалу, котрого в природі вже не існувало, бо його заборонили як канцерогенний через вміст азбесту чи чогось схожого.

— Я — поліцейський, — сказав Харрі. І додав, прокашлявшись. — Колишній поліцейський. Щойно потрапив у невеличку халепу.

Жінка не сказала нічого, а просто стояла й витріщалася на нього.

— Звісно, я заплачу за розбите скло. — Харрі підняв свій піджак з підлоги ванної, видобув з нього свій гаманець і поклав на раковину кілька купюр. — Це — гонконзькі долари. Насправді вони — солідніші, аніж можна подумати.

Він вимучив посмішку і побачив, як по зморшкуватій щоці покотилася сльоза.

— О Боже, — вирвалося в Харрі, і він відчув легку паніку, боязнь втратити над собою контроль. — Не бійтеся. Я дійсно не збираюся заподіяти вам нічого лихого. Я піду цієї ж миті, добре?

Просунувши руку в рукав піджака, він рушив до неї. Жінка зачовгала назад дрібними крочками, але погляду з Харрі не зводила. Він підняв руки долонями догори і швидко пішов до дверей на терасу.

— Дякую, — сказав Харрі. — І вибачте, будь ласка.

Поштовхом розчинивши двері, він вийшов на терасу.

Сила пострілу була така, що місця для сумніву не залишала: стріляли зі зброї великого калібру. За мить звук пострілу наздогнав спалах капсуля. Дійсно потужна зброя. Харрі впав навколішки, і наступна куля розтрощила спинку шезлонга, що стояв позаду нього.

Дуже потужна.

Харрі заповз назад до вітальні.

— Пригніться! — крикнув він, і в ту мить куля розтрощила вікно вітальні. Друзки скла посипалися на підлогу, на телевізор та на стіл з родинними фотографіями.

Зігнувшись навпіл, Харрі рвонув через кімнату і залу до парадних дверей. Розчинив їх — і побачив довгий спалах вогню, що вирвався з відчинених дверей чорного лімузина, що стояв під вуличним ліхтарем. Щось боляче кольнуло його в обличчя, і почувся високий та пронизливий металічний звук. Харрі мимоволі обернувся і побачив, що дзвінок на стіні рознесло на друзки, а зі стіни стирчали великі дерев’яні тріски.

Харрі ретирувався і ліг на підлогу.

Стріляли зі зброї більшого калібру, ніж будь-яка з тієї, яку мала поліція. Харрі пригадав високу постать, яка вибігла на вершину пагорба. То був не поліцейський.

— У вас там щось на щоці…

То озвалася жінка; їй довелося перекрикувати верескливе дзижчання дзвінка, який замкнуло пострілом. Вона стояла позаду нього, в тильній частині зали. Харрі помацав щоку пальцями. То була дерев’яна скалка. Він витягнув її і встиг подумати: добре, що вона на тому ж боці, що й шрам, значить, не зможе різко знизити респектабельність його зовнішності, а відтак — і його ринкову вартість. І знову бабахнув постріл. Цього разу дісталося кухонному вікну. Якщо так піде далі, то йому не вистачить гонконзьких доларів, щоби компенсувати збитки!

Крізь верещання дзвінка Харрі почув далеке вищання сирен. Підняв голову. Крізь вітальню та залу побачив, як на прилеглі будинки впало світло фар. Невдовзі вулиця спалахнула світлом, наче різдвяна ялинка. Куди б він тепер не побіг, його фігура стане чудовою підсвіченою мішенню. Варіанти розвитку подій були такі: його або застрелять, або заарештують. Втім, був ще один аспект. Вони також почули сирени і збагнули, що їхній час добігає кінця. А він не відповів пострілами на постріли, тому вони, напевне, припустили, що він — неозброєний. І почнуть його переслідувати. Отже, йому треба вшиватися геть. Харрі дістав свій мобільний. Чорт, ну чому ж він не здогадався занести його номер у пам’ять свого телефону під літерою «Т»?! Там же ще місця до біса!

— Який номер довідкової служби? — гукнув він жінці.

— Номер… до-до-довідкової служби?

— Так.

— Зараз. — Вона задумливо встромила в рота палець, сіла в дерев’яне крісло і підібгала під себе свій червоний азбестовий халат. — Є номер 1880. Але, здається, на 1881 чемніші оператори сидять. Не так швидко торохтять і не такі напружені. Не поспішають і завжди поговорять з