Читати книгу - "Молоко з медом"

— Ну, мама казала, що й випускні, і виш… Але то було ще до народження Єви. А тепер усе набагато складніше.

— Це тимчасово. Пам’ятай: якщо зараз тобі важко, то це тому, що потім буде легше. І ти це відчуєш.

— Ви така оптимістка!

— Звичайно. Бо так і треба. А тепер біжи до своєї малечі. Чудова дівчинка!

— А зайчик мені щось принесе? — запитав Кай.

Наближався Великдень. Кілька вільних днів, а щодо приготувань… це ж не обов’язково. Лінка мала купу набагато важливіших речей.

— Ні, — відповіла сестра. — Немає в нас зайчика, ти ж знаєш.

— А в інших є. Це несправедливо, — засмутився хлопчик.

— Зате в нас є полювання на солодощі.

— Справді? Буде?

— Звісно, що буде, — засміялася Лінка.

— А вона теж братиме в цьому участь? — раптом занепокоївся малий.

— Вона?

— Ну, Єва, — Кай кивнув на дитину, що спала на дивані у своєму бавовняному гніздечку.

— Звичайно. Зараз устане й відшукає всі твої солодощі.

Полювання на солодке вигадала Лінка, коли Кай був малим. Цукерки, шоколадні яєчка та зайчиків ховали в різних місцях удома, а Кай їх шукав. Потім Адам сказав, що Лінка теж повинна полювати на солодощі, бо ж вона досі дитина (атож, він розумів, що цукерки Лінка любила незалежно від свого віку), і нарешті все звелося до того, що Адам купував кілька кілограмів ласощів, і вся сім’я їх шукала й складала до кошичків, навіть мама.

— А зараз не можна?

— Що зараз? — запитала Лінка. Вона була неуважна. Весь час думала про твір з польської мови, який мала написати на завтра. Батьків не було, пішли до знайомих. Єва спала, тож краще мерщій починати завдання, а не базікати про Великдень. — Каю, ми ж робимо це у великодню неділю. Ще кілька днів. Зараз ти можеш…

Чим би його зайняти? Лінці раптом зробилося шкода братика. Усі постійно чимсь заклопотані, переважно малою дитиною. А що йому робити?

— Може, пофарбуєш писанки?

— Так! А можна взяти участь у конкурсі?

— Господи, у якому ще конкурсі?

— По телевізору казали. Можна розфарбувати, вислати фотку через інтернет і виграти приз! Від зайчика!

Лінка зітхнула. Може, краще було справді щось йому купити?

— Гаразд, — сказала вона. — Ти все приготуй. Фарби й таке інше. Я зварю яйця. Якщо в нас вони є.

Подалася на кухню й знайшла упаковку яєць.

— Каю, — гукнула. — Ходи!

Треба ж йому чогось учитися!

— Дивись. Я поставила воду. Коли вона закипить — укинеш яйця. Штуки чотири.

— А не замало? Лише чотири?

— Ну, добре. Тоді шість. Цього досить. Ти ж знаєш: щоб по-справжньому розфарбувати писанку, треба й кілька годин витратити, — сказала сестра. — От. Вкидаєш їх, а тоді вмикаєш таймер, ось тут. На десять хвилин. І вимикаєш газ, і тоді мене кличеш. Окей?

Братик кивнув головою.

«Ні, справді, — подумала Лінка, — він уже великий. Треба ж його чомусь навчити, хіба ні? Щоб він бодай яйце вмів зварити».

— А я йду писати твір.

І пішла.

Мотиви старості. Це неважко. Лінка почала міркувати, пригадувати прочитані книжки й аналізувати. Їй здавалося, що минуло хіба що кільканадцять секунд, коли з кухні почулося: «Уже готово!» Зітхнула, підвелася, перевіряючи дорогою, що робить Єва. Доня досі спала. Яка чудова дитина! Просто неймовірно!

— Готово, — заявив Кай. — Вони в каструлі.

— Тоді ми їх гарненько витягнемо й покладемо до мисочки, — мовила Лінка тоном досвідченої ведучої кулінарних передач. Та коли підійшла до плита, її вразило побачене. У воді плавали якісь клапті. Шматки білка й жовтка. І шкаралупи. Ціла купа невідомо чого.

— Що це в біса таке?

— Ну, яйця.

— Але чому… Вони так жахливо потріскалися. Що та зробив, Каю?

— Усе так, як ти й казала. Укинув…

Лінка відчула, що от-от розрегочеться.

— Можеш мені показати, як ти вкидав ці яйця, Каю?

— Як ти й сказала: став на табуреті й укинув.

Лінка аж зігнулася від сміху. Малий справді видерся на табурет і вкинув яйця згори до каструльки. Фантастика!

— Ти сама сказала, щоб укинути!

— Сказала. Що ж, їх доведеться викинути. Хіба що з’їсти їх із майонезом? — міркувала Лінка вголос і за мить уже чистила вцілілі рештки від шкаралупи й вмочала в слоїку з майонезом. Та Кай мало не плакав.

— То не буде писанок? Ми з’їмо яйця, призначені для конкурсу?

Лінка понюхала слоїчок. Якийсь дивний запах, але ж майонез — це майонез, хіба ні?

— Не плач. Певне, що будуть. Ще чотири залишилися. Зараз покажу тобі. Дивися: вкидати яйця — означає класти їх у воду, найкраще ложкою.

— То не можна було відразу пояснити? — буркнув Кай.

«Добре, що я не сказала йому вкинути дитину до ліжечка», — подумки всміхнулася Лінка.

— Хочеш? — насилу вимовила Лінка, бо рот мала повний решток яєць із майонезом.

— Ні, — ображено відповів братик. — Гидота.

Гм, може, він і правий. Але Лінка з’їла все. Зрештою, вона мама-годувальниця, їй можна й треба. Одночасно зварила решту яєць. Може, батькам уранці не забагнеться яєшні?

— Ну, ось тобі чотири яйця й фарби. А я йду писати далі.

— Але ж ти мала зі мною малювати.

— Це нечесно. Адже це конкурс. Якщо ти надсилаєш, то сам і мусиш розмалювати, а не дорослі.

— Ти не доросла!

— Авжеж, що доросла, — обурилася Лінка. — Ну, до роботи. Якщо мала прокинеться — поклич мене.

«У „Батькові Горіо“, — писала Лінка, — Бальзак зображує старого, ладного все зробити задля коханих доньок».

Вона вже написала більшу частину твору, проте ані доня, ані братик не озивалися: мала спала, Кай малював писанки.

— Ой! — почувся крик. Лінка зітхнула, устала й пішла до вітальні.

Кай буквально вмивався слізьми. Стояв посеред кімнати й ридав. Лінка підбігла й обняла малого.

— Що цього разу?

— Я саме ніс їх тобі показати… І вони впали!

Лінка глянула на підлогу. Справді. Нічого хорошого. І раптом одночасно із плачем прокинулася Єва, а у двері подзвонили й залунала жвава мелодійка, яку Адам підібрав до дзвінка. Ну, просто капець, як весело!

«Точно якісь свідки Єгови або ксьондз обходить квартири після Різдва», — подумала Лінка. І враз схаменулася, що різдвяні свята давно минули, а попереду зовсім інші, і що вона страх, яка втомлена. Може, батьки забули ключі. Але за дверима стояв Оскар.

— Пробач, — сказав він. — Я телефонував до тебе, але вмикався автовідповідач. Довго не міг додзвонитися і якось… почав хвилюватися. Усе гаразд?

— Так. Мабуть, телефон розрядився, — відповіла Лінка.

— Ні, — схлипував Кай, бо