Читати книгу - "Шум і лють, Вільям Фолкнер"

— І в якому чудовому сажі зажили б ми тоді! — сказав Джейсон. — Хутчій, Ділсі! — прокричав він.

— Я знаю, — сказала місіс Компсон, — ти сердишся на мене за те, що я дозволила їм усім піти сьогодні до церкви.

— Піти куди? — перепитав Джейсон. — Хіба той клятий балаган іще й досі в місті?

— До церкви! — повторила місіс Компсон. — У чорнюків сьогодні спеціальна великодня служба. Я пообіцяла Ділсі ще два тижні тому, що відпущу їх сьогодні.

— А це означає, що обід ми їстимемо сьогодні холодний, — виснував Джейсон. — Чи й зовсім без обіду лишимося.

— Знаю, це моя провина, — сказала місіс Компсон. — Знаю, ти засуджуєш мене.

— А за що ж? — спитав Джейсон. — Невже це ви воскресили Христа?

Вони чули, як Ділсі зійшла на горішню сходинку, потім розчули її забарну ходу в себе над головою.

— Квентіно! — гукнула старенька. Тут-таки Джейсон поклав ніж і виделку на стіл, і вони обоє, син і мати, заклякли одне навпроти одного в однакових вичікувальних позах: він — холодний і гостропроникливозорий, із карими очима-крем’яшками в чорній облямівці, з коротко підстриженим чубом, що хвалився прямим проділом та двома жорсткими каштановими кучериками, бараноріжно на чоло спущеними, немов у того бармена з карикатури; і вона — холодна й сварлива, з геть чисто білими косами й набряклими мішками під очима, що мали скривджено-спантеличений вираз, а були такі темні, мов суцільні зіниці, а чи то зовсім беззіничні.

— Квентіно! — гукала Ділсі. — Вставай, голубонько. Тебе снідати ждуть.

— Ніяк не доберу, як воно розбилось, — сказала місіс Компсон. — А ти певен, що це сталося вчора, не раніше? Воно вже й давно могло розбитись, а дні стояли теплі, ти міг і не завважити. Тим паче вгорі, за шторою…

— Востаннє повторю вам: це сталося вчора, — відказав Джейсон. — Чи ви гадаєте, я не знаю своєї кімнати? Гадаєте, я міг тиждень у ній прожити й не укмітити, що в вікні дірка — руку можна просунути… — Тут голос його урвався, завмер, і Джейсон тільки витріщався на свою матір очима, з яких на мить мовби випарувався всякий вираз. От ніби очі його віддих затамували, а мати й собі дивилася на сина, і обличчя було в неї одутле та сварливе, нескінченно яснозоре — й однак тупе. Отак вони й сиділи, коли Ділсі знову загукала:

— Квентіночко! Не грайся, сонечку, в піжмурки зі мною. Іди поснідай, люба. Вони ж там зачекалися тебе.

— Це просто незбагненно, — мовила місіс Компсон. — Так ніби які зламники намагалися проникнути в будинок… — Тут Джейсон як підскочить, як зірветься на рівні ноги. Грюкнув, упавши назад, стілець. — Чого ти… — лише промовила місіс Компсон, витріщившись на сина, але він вихором промчав повз неї до сходів і кількома стрибками виметнувся на майданчик. А навстріч йому Ділсі. Джейсонове обличчя ховали тіні, й Ділсі сказала:

— Вона там дметься. Мама ваша ще й не відімкнула… — Але Джейсон шугнув повз неї і — коридором, до одних дверей. Він не став кликати Квентіну. Схопився за ручку, посіпав, тоді постояв, усе ще тримаючись за ручку й ледь нахиливши голову, немов дослухався до чогось — не до того, що могло діятись у кімнаті за дверми, а до чогось дуже віддаленого, що вже дійшло до його слуху. Вигляд він мав людини, що нахиляється й дослухається тільки для того, щоб переконати себе на протилежне тому, що вона вже розчула. Позад нього місіс Компсон підіймалася сходами, гукаючи його на ім’я. Коли ж вона уздріла Ділсі, то перестала кликати його, а почала гукати Ділсі.

— Кажу ж вам: вона ще й не відімкнула дверей, — сказала йому Ділсі.

Коли ж вона це сказала, він обернувся на голос і прискочив до неї, але не з криком, а тихим, діловитим запитанням:

— А ключ у неї? Себто чи він при ній, а чи доведеться їй ще…

— Ділсі! — гукала місіс Компсон зі сходів.

— Від чого ключ? — перепитала Ділсі. — Чом ви не дозволите…

— Від цієї кімнати ключ! — сказав Джейсон. — Вона, матінка, весь час його з собою носить? — Тут він уздрів місіс Компсон і побіг їй назустріч. — Ключа дайте! — сказав їй, а тоді кинувся облапувати кишені її заношеного чорного халата. Мати вчинила синові опір.

— Джейсоне! — крикнула вона. — Джейсоне! Що це ви з Ділсі, знову стараєтесь, щоб я злягла? — промовляла вона, силкуючись відштовхнути нечемні його руки. — Та невже навіть у неділю ви не дасте мені спокою?

— Ключ! — повторяв Джейсон, продовжуючи те своє обмацування. — Дайте його сюди! — Тоді озирнувся на двері, от ніби сподівався, що двері розчахнуться самі, ще до того, як він повернеться до них із ключем, котрого ще й досі не знайшов.

— Ой, Ділсі! — кликала на поміч місіс Компсон, обіруч затуляючи кишені.

— Та дай же мені ключа, ти, дурепо стара! — зненацька загорлав Джейсон. І тут-таки висмикнув з її кишені величезну в’язку іржавих, мов у середньовічного тюремника, ключів на залізному кільці й прожогом кинувся назад до дверей, а обидві жінки подибали слідом за ним.

— Агей, Джейсоне! — загукала місіс Компсон. — Та він же нізащо не знайде потрібного, — сказала вже старій негритянці. — Ти ж знаєш, Ділсі, я нікому не дозволяла брати мої ключі… — заголосила вона.

— Тихо! — сказала їй Ділсі. — Він їй нічого не заподіє. Я не попущу йому.

— Але щоб то недільного ранку, в моїй оселі, — примовляла місіс Компсон. — А я ж так старалася виховати їх щирими християнами!.. Джейсоне, дай я знайду потрібного! — І взяла його за руку. А тоді вже й силоміць спробувала забрати ключі, але він поштовхом ліктя відкинув її, на мить озирнувся на неї холодним, стражденним поглядом та й знову заходився коло дверей і неслухняних ключів.

— Тихо! — повторила Ділсі. — Ох, Джейсоне…

— Скоїлося щось жахливе! — заквилила місіс Компсон. — Я знаю, знаю… Дай-но їх мені, Джейсоне! Він навіть не дозволяє мені знайти ключа від кімнати у моєму домі!

— Ну-ну, — заспокоювала її Ділсі. — Та що там могло статись? Я ж тут, з вами. Я не дозволю йому скривдити її. Квентіно! — голосно покликала вона. — Не бійся, голубонько, я ж ось тутечки.

Тут двері нарешті відімкнулись, відчинилися досередини. Джейсон на мить став на порозі, собою затуливши кімнату, а тоді ступив набік.

— Зайдіть, — сказав він якимсь глухо-невиразним голосом. Жінки увійшли. Кімната була не дівоча, а взагалі якась нічия. І слабесенький дух дешевої косметики, кілька жіночих дрібничок та й інші сліди незугарних і приречених на невдачу спроб зробити кімнату затишною, ожіночнити її тільки підкреслювали безликість її,