Читати книгу - "Зламані янголи"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Фрагменти вакуумного бою:
Я побачив наближення снаряду, що летів, перекидаючись до ілюмінаторів правого борту.
Почув, як бойові системи повідомили про свою готовність приємно-завзятими машинними голосами.
Крики з каюти за мною.
Я напружився. Під сильним натиском обробки я обм’якнув, як і годиться перед зіткненням…
Хвилиночку.
— Тут явно щось не так, — раптом сказала Вонґсават.
Снарядів у космосі не видно. Навіть ті, які можемо виробляти ми, рухаються надто швидко, щоб людське око нормально за ними встигало.
— Погрози зіткнення немає, — з несподіваним розчаруванням у голосі зауважив бойовий комп’ютер. — Погрози зіткнення немає.
— Він майже не рухається, — Вонґсават викликала новий екран і трусонула головою. — Осьова швидкість… А, блін, це просто дрейф.
— Це однак оброблені деталі, — сказав я, показуючи на невеликий пік у червоній частині спектрального зображення. — Можливо, схеми. То точно не скеля. Принаймні не просто скеля.
— От тільки він не активний. Абсолютно інертний. Дай-но ввімкну…
— Може, просто розвернеш нас і піднімеш знову? — я зробив швидкий підрахунок у голові. — Метрів на сто. Він тоді практично упреться у лобове скло. Ввімкни зовнішнє освітлення.
Вонґсават уп’ялася в мене поглядом, в якому зневага невідомо як поєднувалася з жахом. Ця рекомендація була не зовсім хрестоматійною. А ще важливіше було те, що в її організмі, як і в моєму, ймовірно, досі хлюпав вироблений адреналін. Він часто-густо робить людину сердитою.
— Зараз, — нарешті сказала вона.
За ілюмінаторами спалахнуло навколишнє освітлення.
У певному розумінні ця ідея була не найкраща. Зміцнений прозорий сплав, з якого складались ілюмінатори, звісно, був розрахований на вакуумні бої, а отже, зупиняв усі мікрометеорити, крім найенергійніших, відбуваючись хіба що вм’ятинами в поверхні. Звісно, від зіткнення з об’єктом, що дрейфує, він не розтрощиться. Але те, що перекинулося через ніс «Наґіні», все одно завдало певної шкоди.
За мною коротко заверещала і швидко замовкла Таня Вардані.
Хоча цей об’єкт і був обпалений і потрісканий від крайнього холоду та відсутності тиску зовні, в ньому ще можна було впізнати людське тіло у звичному для узбережжя Данґреку літньому одязі.
— Святий Боже, — знову прошепотіла Вонґсават.
На нас сліпо поглянуло почорніле обличчя; його порожні очниці закривали довгі пасма розірваної й замороженої тканини. Вуста під ними застигли у крику, але тепер мовчали так само, як тоді, коли їхній власник спробував голосом виразити муку свого розпаду. Тіло під сміховинно кричущою літньою футболкою розпухло — це, як я подумав, розірвалися кишечник і шлунок. Одна скарлючена рука стукнула по ілюмінатору кісточками пальців. Друга була відкинута назад, за голову. Ноги так само тягнулися вперед і назад. Ця людина померла, борсаючись у вакуумі.
Померла в падінні.
Вардані в мене за спиною тихо схлипувала.
Вимовляла якесь ім’я.
Всіх інших ми знайшли за маячками на скафандрах; вони плавали на дні трьохсотметрової вм’ятини у конструкції корпусу, скупчившись довкола чогось подібного до стикувального порталу. Їх було четверо, на всіх були дешеві скафандри без застібок. Судячи з усього, троє загинули, коли в них скінчилися запаси повітря, що, відповідно до специфікацій скафандрів, мало статися за шість-вісім годин. Четвертий не захотів чекати так довго. У шоломі його скафандра був розтоплений справа наліво охайний п’ятисантиметровий отвір. Промисловий лазерний різак, який його залишив, і досі був прикріплений до правого зап’ястка загиблого.
Вонґсават ще раз випустила оснащеного рукохватом робота для ПКД. Ми мовчки стежили за екранами, поки маленька машинка брала до рук кожен труп і переносила його до «Наґіні» з такою ж ніжною вправністю, з якою працювала з почорнілими та потрісканими рештками Томаса Дгасанапонґсакула біля брами. Цього разу, оскільки тіла були загорнуті в білі покривала своїх скафандрів, це страшенно скидалося на відео похорону, відтворюване задом наперед. Вона виносила мертвих із глибини й передавала до нижнього атмосферного шлюзу «Наґіні».
Вардані не витримала. Вона спустилася разом із нами до вантажного відсіку, тим часом як Вонґсават підняла внутрішній люк між атмосферним шлюзом і льотною палубою.
Вона подивилася, як Суджіяді та Люк Депре принесли тіла у скафандрах. Але коли Депре зірвав пломби з першого шолома й оголив лице під ним, вона здавлено схлипнула й кинулася у віддалений куток відсіку. Я почув, як її вивернуло. У повітря здійнявся кислотний сморід блювотиння.
Шнайдер пішов за нею.
— Цю ти теж знаєш? — невідомо навіщо спитав я, вдивляючись у мертве обличчя.
Це була жінка в чохлі років сорока п’яти з великими докірливими очима. Вона повністю закоцюбла, її нерухома шия стирчала з кільця отвору в скафандрі, а голова застигла над палубою. Нагрівальні елементи скафандра, певно, вийшли з ладу пізніше, ніж скінчився запас повітря, але якщо ця жінка була в одній команді з тими, кого ми знайшли у траловій сіті, вона провела тут щонайменше рік. Скафандрів з такими можливостями для виживання не роблять.
Шнайдер відповів за археологістку.
— Це Арібово. Пхарінторн Арібово. Спеціалістка з гліфів на розкопках у Данґреку.
Я кивнув Депре. Він розпломбував і зняв інші шоломи. Мертві всі як один витріщилися на нас, піднявши голови, наче посеред якогось групового тренування м’язів преса. Арібово та троє її супутників. Очі були заплющені лише в самогубця, обличчя якого виражало такий спокій, що мимоволі виникало бажання ще раз поглянути на гладенький випалений отвір, який той пробив у себе в черепі.
Дивлячись на нього, я замислився, що зробив би сам. Побачивши, як за мною різко зачинилася брама, негайно зрозумівши, що помру там, у темряві. Знаючи, що навіть якщо саме до цих координат негайно відправлять швидкісний рятувальний корабель, порятунок спізниться на кілька місяців. Я замислився, чи стало б мені відваги зачекати, повиснувши серед нескінченної ночі й без надії сподіваючись на якесь диво.
Або відваги не чекати.
— Це — Вен, — Шнайдер крутився біля мого плеча. — Імені не пам’ятаю. Він теж займався якимось теоретичним вивченням гліфів. Інших я не знаю.
Я позирнув на інший кінець палуби, де біля стіни корпусу зіщулилася Таня Вардані, обхопивши себе руками.
— Може, залишиш її у спокої? — прошипів Шнайдер.
Я знизав плечима.
— Гаразд. Люку, піди краще назад у шлюз і поклади Дгасанапонґсакула в пакет, поки з нього не почало крапати. А тоді всіх інших. Я тобі допоможу. Сунь, ми можемо провести капітальний ремонт буя? Суджіяді, може, ти зумієш їй допомогти. Я був би радий знати, чи справді ми зможемо відправити цю
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зламані янголи», після закриття браузера.