Читати книгу - "Зламані янголи"

Розділ тридцятий

Яне люблю твердий космос. Від нього починаються негаразди з головою.

Це явище не фізичне. У космосі можна зробити більше помилок, ніж на дні океану чи в токсичній атмосфері, як на Блиску-V. У вакуумі можна вижити, дозволивши собі значно більше, і зі мною час від часу так і бувало. Тут дурість, забудькуватість і паніка не вбивають з такою невблаганною певністю, як у менш милосердних середовищах. Але річ не в цьому.

Орбіталки Світу Гарлана висять на висоті п’ятисот кілометрів і збивають будь-який об’єкт з масою, більшою, ніж у шестимісного гелікоптера, щойно його побачать. У цієї закономірності було кілька прикметних винятків, але ніхто ще так і не здогадався, звідки вони взялися. Через це гарланіти мало підіймаються в повітря і з запамороченням стикаються так само часто, як під час вагітності. Коли я в вісімнадцять років милістю піхоти Протекторату вперше вдягнув скафандр, мій розум повністю захолов, і я, дивлячись униз крізь нескінченну порожнечу, почув власне тихеньке, притлумлене скавучання. Падати звідти явно було дуже високо.

Обробка посланця дозволяє опанувати більшість страхів, але людина все одно не забуває, що її лякає, бо відчуває тиск обробки під час її активації. Я відчував цей тиск щоразу. На високій орбіті над Лойко під час Пілотського бунту, коли пересувався разом з вакуумними командос Рендалла довкола зовнішнього місяця Адорасьйон, а одного разу — у глибинах міжзоряного простору, коли грався у смертельного квача з членами Команди Ріелтерів, крутячись довкола корпусу захопленої баржі-колонїї «Мівтсемді» й нескінченно падаючи слідом за нею, за кілька світлових років від найближчого сонця. Перестрілювання на «Мівтсемді» було найстрашнішим. Через нього мені й досі вряди-годи сняться кошмари.

«Наґіні» прослизнула у прогалину в тривимірному просторі, що її відкрила брама, і зависла серед порожнечі. Я видихнув повітря, яке разом з іншими вдихнув ще тоді, як десантний корабель почав тихцем наближатися до брами, підвівся зі свого місця й підійшов до кабіни пілота, трохи підскакуючи у скоригованому грав-полі. Я вже бачив зоряний покрив на екрані, але хотів поглянути на нього по-справжньому крізь зміцнені прозорі елементи носа корабля. Корисно бачити ворога віч-на-віч, відчувати навколишню порожнечу за кілька сантиметрів від свого носа. Так усвідомлення власного місцезнаходження проймає людину аж до тваринного коріння її єства.

Відчиняти сполучні люки під час входження у твердий космос суворо забороняють правила космічних польотів, але ніхто нічого не сказав навіть тоді, коли вже мало бути зрозуміло, куди я прямую. Коли я пройшов у люк, на мене якось дивно поглянула Амелі Вонґсават, але вона теж нічого не сказала. Втім, вона була першим пілотом в історії людського роду, що виконав миттєвий перехід з висоти шести метрів над планетою просто у глибокий космос, тож я підозрюю, що в неї на думці було щось інше.

Я подивився вперед, за її ліве плече. Подивився вниз і відчув, як мої пальці міцно вчепились у спинку крісла Вонґсават.

Страх підтвердився.

Звичний зсув у голові — наче окремі частини мого мозку у сліпучо яскравому освітленні ховалися за дверима під тиском. Обробка.

Я видихнув.

— Якщо хочеш залишитися, краще сядь, — порадила Вонґсават, зосереджена на моніторі підйомної сили, який саме заглючило через те, що під нами раптом не стало планети.

Я видерся до крісла другого пілота й опустився в нього, шукаючи ремінну сітку.

— Бачиш щось? — запитав я з удаваним спокоєм.

— Зорі, — коротко сказала вона.

Я трохи зачекав, призвичаюючись до краєвиду й відчуваючи, як сверблять зовнішні кутики моїх очей. То тягнули мій периферійний зір назад несвідомі рефлекси, шукаючи, де ж закінчується ця густа темінь.

— То як далеко ми вилетіли?

Вонґсават набрала якісь цифри на астрогаційній установці.

— Згідно з цим? — вона стиха присвиснула. — Сімсот вісімдесят з гаком мільйонів кілометрів. Віриш?

Отже, ми опинилися якраз у орбіті Бангарна, самотнього й досить непоказного газового гіганта, що стояв на варті біля зовнішніх кордонів системи Санкція. За триста мільйонів кілометрів уздовж екліптики було кільцеподібне море каміння, надто широке, щоби зватися поясом; чомусь воно так і не спромоглося зростись у масу планет. Десь за двісті мільйонів кілометрів по інший бік від нього була Санкція-IV. Де ми перебували секунд із сорок тому.

Вражає.

Гаразд, міжзоряний голкокидок здатен навіть швидше перенести за стільки кілометрів, що й написати не можна: нулі ніде буде ставити. Але для цього спершу треба оцифруватись, а потім — завантажитись у новий чохол з іншого боку, а на все це потрібні час і техніка. Це процес.

Ми ж не проходили жодного процесу — принаймні не проходили нічого такого, що назвала би процесом людина.

Ми просто перестрибнули межу. Я міг би буквально переступити цю межу, якби мав скафандр і натхнення.

До мене знову прийшло, дихнувши в потилицю, відчуття, про яке казав Суджіяді: мені тут не місце. Прокинулась обробка і придушила його. І страх, і зачудування.

— Ми зупинилися, — пробурмотіла Вонґсават, звертаючись швидше до себе, ніж до мене. — Щось поглинуло наше прискорення. Можна було б очікувати щось. Святий Боже.

На останніх двох словах її голос, і без того тихий, опустився до шепоту і неначе сповільнився — так само, як, вочевидь, сповільнилася «Наґіні». Я відірвав погляд від цифр, які Вонґсават щойно максимально збільшила на дисплеї, і, ще намагаючись мислити планетарними категоріями, подумав, що ми ввійшли в тінь. Коли я згадав, що гір тут немає, та й сонячного світла, яке можна було б затулити, теж негусто, мене охопив той самий холодний шок, який, певно, відчувала Вонґсават.

Зорі в нас над головами пливли геть.

Вони зникали тихо, їх зі страхітливою швидкістю поглинав величезний темний силует якогось об’єкта, що, здавалося, завис усього за кілька метрів над верхніми ілюмінаторами.

— Ось і все, — сказав я, і з цими словами по моєму тілу пробіг холодок, ніби я щойно завершив якийсь таємничий ритуал виклику.

— Дальність… — Вонґсават хитнула головою. — Відстань до нього — майже п’ять кілометрів. Отже, він…

Я прочитав дані сам:

— Завширшки двадцять сім кілометрів. Довжина — п’ятдесят три. Зовнішні конструкції тягнуться…

Я здався.

— Великий. Дуже великий.

— Еге ж, — пролунав голос Вардані просто в мене за спиною. — Бачите стіну з бійницями скраю? Кожен із цих укусів завглибшки майже кілометр.

— Може, мені просто продавати тут сидячі місця? — обурилася Вонґсават. — Пані Вардані, прошу вас повернутися до каюти й сісти.

— Вибачте, — пробурчала археологістка. — Я просто…

Сирени. Уривчастий крик, що розрубав повітря в кабіні пілота.

— Атака! — скрикнула Вонґсават і різко поставила «Наґіні» сторчака.

У