Читати книгу - "Морок. Повірити у неможливе., Лія Тан"

Минув місяць.

Злата знову бігла до Галини в клініку, та на цей раз уже не хвилювалася, адже тітка вийшла з коми, ледь не тиждень тому, але до неї впускали лише Сан Санича. Лікар пояснив, що потрібно аби стан хворої стабілізувався, і ось нарешті до неї уже можна. Страшенно хвилювалася, адже провина перед тіткою, нікуди не ділася. Саме через легковажність Злати, вона тут.

Постукавши у двері, не сміло увійшла в палату. Галина сиділа, про щось розмовляючи з начальником охорони, та теперішнім кавалером. Бо вирішила більше не приховувати свої стосунки з цим чоловіком. На голові вже не було бинтів, лише в одному місці наліпка з бинта та пластирів. Обличчя уже без подряпин та синців.

— Ну нарешті. — Втішилася Галина. — Я гадала ти забула про мене. — Посміхалася жінка.

— Тьотю, до тебе не впускали. Твій лікар невблаганний. — Кинула у свій захист племінниця, наближаючись.

— А чому одна, а Романови де? Чи може ти теж вже Романова, доки я тут відсипалася?

— Ні, я на тебе чекала, тьотю. — Злата присіла поруч на ліжко, поставивши паперовий пакунок на тумбу біля ліжка. — Тож поправляйся набирайся сил, аби до двадцятого листопада, і думати забула про лікарню.

— Я постараюся. — Пообіцяла тітка, а тоді попросила. — Розкажи, як пройшла презентація нових парфумів?

— Як завжди тьотю, на найвищому рівні. Чи ти у мені сумнівалася?

— Злато, а відео є? Бо цей, гестапо, — вказала поглядом на Сан Санича. — Не дав мені телефона.

— Тобі не можна. — Відмахнувся чоловік. — А, то я тебе знаю дорвешся, і будеш клацати у ньому 24/7, а лікар сказав відпочивати.

— Ось так, відколи прийшла до тями. Бу-бу-бу і бу-бу-бу. — Обурювалася Галина. — То, що, покажеш відео? — З надією глянула на племінницю.

— Сан Саничу, можна?!! — Запитала дозволу, у нахмуреного сивого чоловіка.

— Ще одна. — Обурилася тітка. — Ви таки хочете мене образити.

— Можна, можна. — Погодився ще більше нахмурившись чоловік. — Що з нею робити.

Злата посміхнулася, та почала шукати у телефоні відео.

— То ти не відповіла, де твої Романови?

— Бавлять один, одного. Хотіли зі мною, та до тебе поки пускають по одному, то ж одужуй швидше, тоді й побачиш всіх. — Простягнула тітці телефон.

В Галини пробула до години, доки лікар не попросив на вихід, тітка не могла наговоритися. Не хотіла відпускати племінницю. Ледь розпрощалися.

Злата світилася від щастя. Нарешті все стає на свої місця. Мала гарну новину для Нестора, але повідомить її у вечері.

Глянула на годинник, уже за чверть шістнадцята, пертися в офіс немає сенсу, уже краще завтра. Вирішила швидко купити кілька інгредієнтів, для нових ароматів, та дещо для романтичного вечора. Бо ж запланувала зробити подвійний сюрприз для чоловіка.

До дому повернулася швидко, і була приємно вражена. Власій не тільки сидів, а ще й по своєму кликав Нестора, «Татом», ще не виразно, але так мило.

Від щастя розплакалася. Заспокоювали обидва Романови. Старший обіймав її тримаючи меншого, який навіть не роздумуючи запустив рученята у її волосся, остаточно зіпсувавши зачіску. За, що був зацілований матір’ю.

— Злато, твій батько, тобі не телефонував? — Напружено допитувався Нестор.

Дівчина знизала плечима, граючи зі сином, лиш відмахнулася.

— Де твій телефон?

— У сумочці.

— Знову без звуку. — Сердито кинув Нестор, подавшись до сумочки, яку Злата кинула на диван.

— Несторе, ти знаєш, що мене ці всі звуки дратують, а ще будять Власія.

— А це нічого, що ти половини дзвінків не чуєш? — Вийняв телефон, розблокувавши його. — Ось прошу. Одинадцять пропущених: п’ять від батька, три від мами, два від мене, і один від якогось Юрася. — Прискіпливо глянув на дівчину. — Це хто?

Злата посміхнулася, наближаючись з сином до чоловіка, як в його голосі, так і в погляді вирувала ревність. Це так приємно, але не більше.

— Заступник Галини. Той якого твої люди виховували минулого літа. Тож розслабся. Від тоді, у нас з ним, тільки ділові розмови.

— Сподіваюся. — Похмуро кинув Нестор та простягнувши їй телефон, попросив. — Набери батьків.

— Щось трапилося? — Відразу вся напружилася дівчина.

Нестор важко зітхнув, та без емоцій кинув.

— Ні, Злато, просто зателефонуй.

Не роздумуючи набрала батька, який кликав їх в гості. Тож поспіхом зібралися. Злата по дорозі покликала Інгу, попросивши її про маленьку послугу, яку жінка залюбки погодилася виконати.