Читати книгу - "Блогерка для бандита, Джулія Рейвен"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Деякий час ми їхали мовчки. Ніхто не поспішав говорити, кожен по-своєму проживав цю важку безмовність. Лише Цегла час від часу бурмотів щось гнівно-нерозбірливе і смикався у спробі звільнитися, але Міша одразу ж присікав ударом будь-які його дії. І знову всі занурювалися в тишу.
Усередині було холодно й порожньо. Мене нудило від усвідомлення власної нікчемності та слабкості. Відчувала себе кришталевою кулею, яка ось-ось та й лопне. Я нічого не могла зробити. А тільки переживала, що ми не встигнемо. Або дітей на складах не буде. Або вони вже... Що саме "або" я й думати не сміла. Діма ж пообіцяв... Значить, він поверне Єгорку та Миру живими і все буде добре. Має бути.
— Зараз зверни в той провулок, — Діма пальцем вказав шлях, — і через метрів триста будуть гаражі.
Я подивилася в потрібному напрямку і не побачила нічого, окрім ледь помітних вогників вдалині. Це їхні склади? Видихнула і кивнула, що зрозуміла.
— Ти як? — Діма пильно оглянув мене, немов лікар у пошуку симптомів нездужання. Брудна мокра сукня, накинутий на плечі чоловічий піджак, зіпсована зачіска, сліди від макіяжу... Мда, весело закінчилося весілля. На щасливу наречену я точно зараз не була схожа. — Ти ж пам'ятаєш, що я говорив? Не смій думати інакше.
Він натиснув на кнопку, і скло з його боку почало опускатися. Сире повітря, що проникло в салон, неприємно облизало обличчя, заповнило легені запахом вологої трави. І я сильно затремтіла. Чи то від страху, що росте всередині, чи то від нічної прохолоди.
Як же я хотіла, щоб усе це швидше закінчилося.
— Вимкни фари і повільно їдь далі, — промовив Діма. — Не можна, щоб нас помітили завчасно.
— Мгу, — тільки й змогла видавити із себе, відчуваючи наближення паніки. Я міцно стиснула шкіряне кермо і в непроглядній темряві намагалася хоч щось розгледіти, але марно. Жодних підказок на дорозі не було.
— Сміливіше, Злато, піддай газу, — підбадьорив Діма, — ти ні в що не вріжешся.
Я так і зробила. Додала швидкості, і машина впевнено покотилася нерівною дорогою. За кілька хвилин за його вказівкою я зупинила позашляховик і тут же забула як дихати. Зовсім близько біля нас у тьмяному світлі ліхтарів я помітила силуети занедбаних гаражів та чоловіків, що носилися туди-сюди. І якщо мені не зраджував зір, вони всі були зі зброєю. Господи, невже тут тримають дітей? Навіть не уявляю, як їм страшно.
— Міша, приглянь за Златою, — сухо кинув Діма помічникові, вриваючись у мої думки, і дістав із бардачка пістолет. — І цього не спускай з поля зору, — він кивком показав на Цеглину, що бурмотав в ганчірку. — Я скоро повернуся.
— Зрозумів, — Міша козирнув пальцями.
А до мене тільки дійшло, що Діма хоче піти туди сам. У склади, що добре охороняються, до людей, які озброєні до зубів.
— Дімо, я з тобою, — вхопила його за зап'ястя, щоб не встиг вийти. — Будь ласка, — тихо благала. — Я не зможу спокійно сидіти й чекати.
Він миттю змінився в обличчі. З абсолютної впевненості до повного здивування. Мовляв, це жарт чи що?
— Злато, я розумію, що ти переживаєш і хочеш якнайшвидше повернути Єгорку з Мірою додому, але..., — Діма замовк і ковзнув по мені поглядом: — Ти трохи переоцінюєш свої можливості, ні? — з невеселим сміхом додав: — Чи ти думаєш, що бандити не помітять дівчину у весільній сукні? Вони ж тебе першу пристрелять. А я знаю потайний вхід, і без зайвих труднощів заберу дітей. Тож сиди тут і чекай на мене. Я скоро повернуся, і не один, — не давши змоги заперечити, він швидко цьомнув мене в губи і вийшов із позашляховика.
Важко зітхнувши, я на всю витріщилася в темряву перед собою, в якій зник Діма. Він має рацію. Мені нічого не залишалося, як виконувати його прохання: сидіти і чекати. У своєму вбранні я занадто привертаю увагу і ризикую не тільки своїм життям. Дімі без мене буде легше знайти Єгорку, Миросю та Олену. Сподіваюся, з ними все буде добре. Заплющивши очі, я наспіх тихо помолилася.
З моїх невеселих думок витягнула Цегла, яка судорожно бурмотів щось. Він ударив руками в моє сидіння, і я різко повернулася подивитися, що там сталося. І тут же застигла кам'яною брилою від побаченого.
— Нічого особистого, але ти маєш померти... — тихий шепіт Міші, і моє серце пропустило удар.
Я закрила долонею рот, щоб не закричати від жаху. Вдих зупинився в районі горла. Може, я заснула? Що це таке коїться? Адже це не може бути правдою... Міша приставив до скроні головного бандита пістолет із подовжувачем, схожим на глушник із фільмів, і, довго не думаючи, натиснув на курок. Кров яскравим фонтаном бризнула по салону. Моє обличчя, сукня, сидіння — все було окроплено червоною густою рідиною. Величезний мерзенний ком піднявся до горла, і мене почало нудити. Я навіть пискнути не змогла, настільки оторопіла від ситуації. Кінцівки просто перетворилися на величезні бетонні стовпчики й відмовлялися нормально функціонувати. Дідько-дідько-дідько! Ось це я влипла.
— М-м-міша, щ-що ти нат-во-рив... — заїкаючись і ковтаючи літери, я вирішила спитати в нього, доки хлопець з особливим пафосом витирав серветкою своє обличчя від крові. Цегла, точніше, його тіло, зігнулося в неприродній позі біля нього. — Н-навіщо??
Міша на секунду завис, немов забув, що він в авто не один, і повільно підняв на мене погляд. Важкий й такий небезпечний погляд. Його очі в напівтемряві набули страшного відтінку і точно не обіцяли нічого доброго.
— Міш... — я знову спробувала достукатися до нього. Адже, напевно, всьому цьому є пояснення. Нехай навіть дурне або мені не зрозуміле, але воно є! І зараз ми все з'ясуємо. Дочекаємося Діму. А далі... далі він сам розбереться зі своїм помічником.
Та ось доля на мій рахунок, мабуть, мала інші плани, бо далі я почула слова, які моментально поховали мої надії на краще:
— Ну, що, Злато, повеселимося трохи?
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. АнонімноУвага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Блогерка для бандита, Джулія Рейвен», після закриття браузера.