Читати книгу - "По секрету твоя, Рошаль Шантьє"

Розділ 47.3

— Так... Намагалася до совісті достукатися, Степан не знав про це якийсь час. Ви не зрозумієте, Таїсія, бо немає у вас своїх дітей, але, коли втрачаєш дитину, душі ніби більше не існує. Лише темрява. Я хотіла… казала йому, що це мій єдиний син, думала, він зрозуміє, у самого ж дочка, — вона подивилася на мене, похитавши головою в безсиллі.

— Повірте, йому немає до мене ніякого діла.

— Так, але Ви живі, — Степан Віталійович обдарував мене важким поглядом.

— Все-таки діти не винні у гріхах батьків, — примирливо каже Марк. Голос його став нижче ніж зазвичай, між брів залягла глибока складка. Так, ми знали, куди йшли, але чути таке… Не просто важко...

— Звичайно, не винні, просто душа все ще болить, — пом'якшується батько, який поховав власну дитину, але пом'якшується лише фраза. Погляд важкий, але інакше й бути не може.

— Зараз у Жарова справи йдуть погано, спливало багато моментів із його життя, справу можна підняти, — Марк говорив твердо та впевнено, але Юрині батьки заперечливо похитали головою.

Раптом Марина Віталіївна, підвівшись зі свого місця, підходить до скляної книжкової шафи, тієї самої, де я побачила фотографію юнака в білій рамці. А поруч тільки зараз помічаю ще одне зображення в такій же рамці. Господиня будинку бере її в руку, щоб, змахнувши долонею неіснуючий пил, простягнути нам.

— Це наша дочка, — вимовляє, опустившись у крісло, — прийомна. Через кілька років після смерті Юрчика помер батько Степана, на честь якого Юрчика і назвали. Він його обожнював, от серце і не витримало. Його квартира залишилася нам у спадок. Велика, в самому центрі, в історичному районі, вона коштувала величезні гроші, тільки нам була більше не потрібна. Дідусь хотів, щоб там жив єдиний онук, а коли його немає, то ми просто продали ту квартиру і купили цей будинок. І свою квартиру теж продали, щоб перевезти тіло Юрчика сюди, перепоховали. Як би він там був би один... — прошепотіла і сльози на очі навернулися. Напевно, навіть у чоловіків.

Я до болю закусила губу. Не мала права плакати. Переді мною люди, які втратили сина, а перед ними – дочка вбивці. Не їм мене жаліти.

— Ми удочерили Риточку, через вісім років після переїзду до Одеси, до цього будинку. Ходили до психолога, бо всі думки, всі розмови були довкола Юрчика. Здавалося, що божеволіємо, а може, так воно і було. Але ми не збиралися брати дитину, аж надто великий біль від втрати, боялися ми дуже… А потім… — вона переводить подих, ніби втомилася, але розповідь продовжила, — Я вчителька математики, і нас від школи з державною допомогою відправили до дитячого будинку, щоб трохи діток повеселити. Ми грали з дітьми, смішили їх, хотіли чи то відволікти, чи то розважити їхнє нелегке життя. Тоді я її і помітила, Риточку нашу. Вона сиділа неподалік усіх і щось писала. Виявилося, листа Діду Морозу. А це жовтень місяць. «Чому, — кажу, — зараз?», «А тому що час батькам потрібен, щоб придивитися до мене та обрати. Когось лелека приносить одразу, а мене ось він загубив, і Дід Мороз повинен допомогти батькам відшукати мене», — за всю розмову Марина Віталіївна вперше щиро посміхається і так… життєрадісно чи що.

— Тепер Ритуля з нами живе. Їй дев'ятнадцять, вона вселила в нас життя, тож нам є що втрачати, юначе, — сказав Степан Юрійович, глянувши на Марка, той розумно кивнув.

— Степан має рацію. Юрчика вже не повернути. І ми не хочемо тривожити його пам'ять. Що це дасть?

Після цього ми поспішно розпрощалися. Я подякувала їм за розмову і йшла до воріт. Хотіла ще раз вибачитись, але їм це було непотрібно, не від мене. А я… Хоч і не була за кермом тієї машини, проте причетна і простими словами не спокутувати свою провину.

Лише біля хвіртки Марина Віталіївна порушує мовчання, вдивляючись у моє обличчя своїми потьмянілими від прожитих років очима.

— Невже Ви готові засадити за ґрати свого батька?

— Так, — відповідаю цілковито щиро. Те, що він чудовисько вирішила не додавати, вони чи не краще за мене про це знають. Мені невідомо, чи повірила мені ця жінка, але кивнула.

 

На могилу до Юри ми заздалегідь спитали дозволу піти, і я попросила вибачення у надгробку, з якого на мене дивився усміхнений хлопець. З боків від його могили було викуплено два місця. Не треба довго гадати для кого вони.

Марина Віталіївна та Степан Юрійович у цьому житті знайшли втіху в дочці Ріті, але в наступній мріяли возз'єднатися із сином Юрою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно