Читати книгу - "Кохай без правил, Ольга Манілова"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Навряд чи когось на льоду цікавить шайба в першу хвилину. Гравці перемішуються, коли несуться до воріт протилежної команди. Можливо, хокеїсти "Скалозубів" нападають одночасно — я точно не знаю, бо Резник мчить трохи віддалік, — але й "Барси" відбивають атаку скоординовано і...
... безжально.
Я не знаю, як опиняюся так близько до скляного захисту.
Куліо розбиває скло протилежної перегородки власним тілом і осідає не одразу, і зовсім поруч із ним Стоянов стоїть на колінах.
Дивлюся на них тільки мигцем, бо Резнику теж перепало і він проїжджає на коліні, зупиняючись упритул до бортика з нашого боку, просто біля прорізу.
А потім я бачу, як Стоянов хапається за горло, і навіть рев фанатів не здатний заглушити крики Уланова і Хогая.
Кров юшить з горла Стоянова, тому що частина воріт перерізала його шию спереду.
Коли Уланов та інший лікар вибігають на лід, Куліо намагається встати, але тут же відключається.
— Рито, — реве Корній зовсім нелюдським голосом, — швидко, ти перевіряєш Резника. Швидко, перевір, глянь!
Мій начальник навіть не повертається в мій бік, він вилітає на біле плато і вказує, куди нести носилки. Хогай, плюнувши на все, проривається до Стоянова.
Попри те, що я покірно крокую до льоду і кожен крок здається подвигом, я помічаю, як Кувалда активно розмовляє з рефері та як Резник спостерігає за противником.
Він усе ще стоїть на одному коліні.
Я підходжу до самого краю — туди, де все біліє за бортом, — і капітан "Скалозубів", який сидить зовсім поруч, повертає до мене голову.
Я не зможу ступити на лід — нізащо й ніколи, — але кожна моя клітинка волає про те, що з Резником щось не так, тож я опускаюся на коліна швидше, ніж встигаю подумати.
Опускаюся не на підлогу за бортиком, а на поверхню з льоду, і повзу кілька секунд до Артура. Дивлюся тільки на нього.
Прямо над цим відрізком встановлено камеру. Ми хоч трохи перебуваємо в сліпій зоні, але є безліч камер зверху, і камера прямо навпроти постійно рухається, тому я закриваю нас спиною.
Шолом — неприємний на дотик, а прозорий візор трохи покосився. Резник намагається дивитися на мене абсолютно застиглими й нерухомими очима.
О Господи, він намагається дивитися трохи ясніше, але не завжди вдається.
— Артуре, — починаю я белькотати проти волі. Коліна тремтять.
Я просовую пальці під ту частину шолома, що більш-менш вільна, а Резник перехоплює моє зап'ястя.
Коли він відлітав убік, була можливість вдаритися тільки головою. Ніяка інша частина тіла постраждати не могла.
Мені хочеться закричати від жаху, коли я повторно запускаю пальці під шолом, і Резник їх чіпляє і відсуває, але я цього разу намацую щось тепле і мокре...
У нього йде кров, отже, точно пошкоджена голова.
— Артуре, зараз, зараз, стій спокійно...
Але ж він навіть не стоїть, він спирається на одне коліно. Весь цей час, відколи відлетів.... Резник так і не підвівся.
Його пальці стискають мої, а долоня погладжує мою, м'яко і навіть ніжно.
— Тихо-тихо, Рито.
Що "тихо-тихо", ми тут уже цілу хвилину незрозуміло чим займаємося замість того, щоб робити потрібні дії!
Моя спроба повністю відчепити шолом закінчується тим, що Резник знову ніжно погладжує мою руку.
— Я прошу тебе, — його очі на мить стають ясними, — я... ... тебе... Куліо — аут, Стоянов — аут, залишаємося Марк і...
— Ні! — мені ніби з горла шкіру здерли, бо говорити спокійно я не в змозі.
Бо я одразу розумію, про що Резник просить — щоб він залишився на льоду і дограв.
— Куліо — аут, Стоянов — аут, — сірі очі навіть не може розплющити до кінця, але йому вдається це зробити з помітним зусиллям, — залишилися Марк... і я... Рито, прошу... тебе.
— Ні-ні-ні. Ні!
Хочу обхопити його обличчя і не хочу ніколи відпускати холодну долоню.
Він навіть не підвівся, коли долетів! Навіть не підвівся. Крапля крові ще в мене на пальці. Найголовніше, щоб із ним усе було в повному порядку. Все інше неважливо!
Я не дозволю, не дозволю — це ж мій Резник. Мій гидкий нахабний хам і грубіян
— Ні-ні-ні, — шепочу я.
Я обертаюся: Куліо вже помістили на ноші, а Стоянова... Його оточили десятки людей, і серед них видніється навіть Кувалда і другий нападник "Барсів". Ципа, який отримав раніше травму і перемовляється з капітаном протилежної команди, повертає голову в наш бік.
— Ні, Артур, — практично верещу я і намагаюся вирвати руку із захоплення, але рухаюся дуже обережно. Щоб навіть якщо верхня камера і зачепить наш кут, залишити видимість нормального ходу речей.
— Рито, — рівно вимовляє Резник, але потім його язик злегка заплітається, — благаю тебе, я... благаю тебе... прошу тебе... Я підведуся і докатаю. Допоможи... мені, — шепоче він майже беззвучно.
Так, я маю допомогти йому, тільки щоб він залишився здоровим, а не навпаки!
Він злегка розгойдується.
Але сірі очі, серйозні й злиплі, дивляться мені просто в душу.
Я знаю, що вони хочуть сказати. Знаю краще, ніж будь-хто інший.
Лід — це все або нічого.
Я стискаю шолом з обох боків, а його долоня все ще перебирає мої пальці. Серце стискається, і якщо я не можу плакати прямо на арені, то серце плаче за мене, глибоко-глибоко всередині, — там, де ніхто не бачить.
Я... допоможу Резнику.
— Д-добре, — киваю я, зображуючи впевненість. — Добре-добре. Докочуй, — шепочу я. — Я тебе ненавиджу. В-відпусти, відпусти мою руку.
— Не хочу, — шепоче він і підіймає мою долоню до свого рота, але я вириваю її.
Я відповзаю назад і коли випрямляюся вже за бортиком, то й Резник повільно підводиться на ноги.
Уланов навіть не повертається до мене, коли влітає з іншого отвору, а Корній дивиться напружено та нервово.
— Усе гаразд, — швидко вимовляю я. — Резник — у нормі.
— Правда? — перепитує інший лікар, а я впевнено киваю, засовуючи руки в кишені.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кохай без правил, Ольга Манілова», після закриття браузера.