Читати книгу - "Ставка більша за життя. Частина 1, Анджей Збих"

— Я хотів, щоб ти був на моєму боці, а ти воюєш зі мною!

— Мене зовсім не цікавить неприязнь, яку дехто має до блондинок, і не хочу цим цікавитися. Але перш ніж ти зробиш легковажний крок, пам’ятай про яйце, що може вибухнути в руці. Це все, Бруннер. Я візьму собі на дорогу ще одну сигару, вони справді чудові. — Цього разу Клосс не щадив Бруннера. Цей натяк про сигари мав прозвучати двозначно, про дорогі, надто дорогі сигари, ціна на які під час війни сягала астрономічних цифр. Треба бути дуже багатим, щоб дозволити собі палити такі сигари. Саме це хотів сказати Клосс Бруннерові. Той повинен зрозуміти.

11

Вдома він застав Курта, що прав фіранки, які, відколи Клосс тут мешкав, ніколи не пралися. Ні він, ні Курт не бачили в цьому нічого ненормального.

— Пані наказала, — відповів Курт на його запитливий погляд, ніби для них обох не могло бути сумніву, про кого йдеться. Віддав Клоссові також записку, залишену Едитою. Вона писала, що чергуватиме до півночі і сподівається, що Клосс її відвідає. Він хотів був піти до неї одразу, після того, як з’їв обід, принесений Куртом з казино, але його викликали до штабу. Там він сліпав майже до десятої вечора над картами, на які треба було нанести дані про концентрацію радянських військ за Віслою, доставлені нещодавно розвідувальною авіацією. Переходячи через колію, Клосс, задивившись, ледве не попав під маневровий паровоз; пригадав собі, що перебуває поблизу місця операції, яка невдовзі почнеться. Клосс глянув у гой бік, ніби побоюючись, чи не побачить чогось такого, що могло б перешкодити операції, але схоже було на те, що німці нічого не підозрюють. Щоправда, вартовий притупував ногами коло в’їзду в віадук, там, де відгалужуються дві колії, що ведуть на фронт.

Гуркіт паровоза, що саме проїжджав, заглушив кроки Клосса, коли він заходив до кімнати телефоністок. Він став за спиною в Едити й легенько торкнувся рукою її обличчя.

— Гансе! — зраділа вона. — Який ти холодний. Я рада, що ти прийшов. Я так хвилювалася…

— Тепер можеш бути спокійна, Едито, — поважно мовив Клосс.

Майже безперервно дзвонили телефони. Едита вставляла й виймала штепселі. Простягла йому блокнот і олівець.

— Щоб ти не скучав, будеш моїм секретарем.

Клосс розгорнув блокнот і побачив там фотокартку. Хотів перекласти її в інше місце, але Едита не дозволила.

— Ти не впізнаєш? Це ж той знімок, який ти прислав мені з Крулевця.

Клосс якусь мить розглядав чужого хлопця. Він тоді, певна річ, виглядав інакше.

— Який я тоді був юний, — відповів Ганс, — ще зовсім молокосос.

Електричний годинник, що монотонно цокав, показував двадцять чотири хвилини на одинадцяту. Ще лишилося півгодини. Замислившись, Клосс не почув, як відчинилися двері. Здригнувся тільки тоді, холи почув голос Бруннера.

— Я не сподівався тебе застати тут, Гансе.

Клосс поволі обернувся до нього.

— Ти не послухав моєї ради, не зробив висновків з казочки про яйце, яке виявилося гранатою?

— Годі жартувати, — урвав його Бруннер. — Панна Лауш, ви заарештовані.

Тільки тепер Клосс помітив, що Бруннер прийшов не сам. Двоє есесівців у касках, насунутих на очі, стояли на порозі.

Едита якусь мить не могла вимовити й слова.

— Ви збожеволіли, — врешті сказала вона.

— Заспокойся, Едито, — втрутився Клосс. — Будь ласка, роби своє діло. А ти, Германе, відішли своїх людей униз. Якщо схочеш, покличеш їх через п’ять хвилин. Коли ти цього не зробиш, я говоритиму в їхній присутності. Але не радив би тобі. Це небезпечно.

— Рівно п’ять хвилин, — погодився Бруннер. Він махнув рукою есесівцям. Ті мовчки пішли. — Панну Лауш я заарештую за співробітництво з більшовицькою контррозвідкою.

— Це брехня! — схопилася Едита, але Клосс заспокійливим жестом наказав їй повернутися на місце.

— Я розумію, Бруннер, зараз ти заарештуєш панну Лауш, а коли переходитимете через колію, вона почне тікати й загине. Васяк, щоправда, теж загине або вже загинув, та лишиться документ, що звинувачує Едиту. Досі твої міркування були правильні. Але ти помиляєшся, коли гадаєш, що після смерті Едити Лауш не буде вже нікого, хто б знав прізвище вбивці, бандита, який чотири роки тому з грабіжницькою метою застрелив жінку й дворічну дитину. Ми обидва знаємо, Бруннер, що той убивця ось уже чотири роки після того палить тільки п’ятимаркові сигари.

— Це він! — істерично вигукнула Едита. — Тепер я знаю напевно.

— Я просив тебе, Едито, не хвилюватись, — заспокоював її Клосс, як дитину. Коли він знову обернувся до Бруннера, той стояв уже з пістолетом, спрямованим на них. Але Клосс, зовсім не спантеличений цим, зручно всівся, ніби не помітив дула пістолета, який Бруннер тримав на рівні його голови.

— Сховай пістолет і сядь, — підкреслено спокійно мовив він. — Ти не думай, Бруннер, що я ідіот і не приготувався до цієї розмови. Крім Едити Лауш, був ще один свідок, про якого ти не знаєш, сторож того будинку…

Це була липа.

Але Клосс знав, що Бруннер не зможе зараз цього перевірити. Йшлося про те, щоб він якнайшвидше сховав пістолет.

— Його показання, — поволі провадив він Далі, — а також показання панни Лауш лежать у конверті, який в разі моєї раптової смерті потрапить до рук одного високого службовця в Берліні, котрого це дуже цікавить, бо саме він був комендантом того міста. Це тим більше зацікавить його, що він втратив тоді не тільки золото й коштовності, які нажив таким же чином як і ти, а ще й дружину й дочку. Тепер ти розумієш, Бруннер, що повинен якнайшвидше сховати цей шматок заліза, який тримаєш у руці, і все зробити, щоб я дожив до сивини, бо моя смерть коштуватиме тобі життя.

Бруннер ще й до того сховав пістолет. Він стояв зараз перед Клоссом з благанням у водянистих очах, якийсь кволий, у мундирі, що враз обвис на ньому, ніби в одну мить він постарів на кільканадцять років.

У нього тремтіли руки.

Він навіть не намагався приховати цього.

— Гансе, — пробелькотів Бруннер, — ми були друзями, ти не зробиш цього…

— Не зроблю, — відповів Клосс, — якщо ти негайно вийдеш, забереш своїх есесівців, знищиш брехливі показання гаданого партизана Васяка і забудеш, що вони будь-коли існували.

— А гарантії? Які я матиму гарантії?.. — запитав Бруннер.

— Ніяких, — холодно закінчив Клосс, — і йди геть. Але перед цим попроси пробачення у панни Лауш за помилку, якої ти мало не допустився.

— Пробачте мені, панно Лауш, — сказав Бруннер незграбно відкозиряв і вийшов, спіткнувшись об поріг, перш ніж Едита встигла щось відповісти.

— Я розумію, Гансе, — мовила вона, — що мені загрожувало. Ти