Читати книгу - "Оповідання та памфлети, Марк Твен"

– О, коли б вже вгадати!

Щоденні Голідеєві жарти ставали чимраз дошкульніші і образливіші. Він снував скрізь, висміюючи Гедліберг – усіх його громадян взагалі і кожного зокрема. Але, крім Голідея, в місті ніхто не сміявся, тільки його сміх лунав серед похмурого мовчання. Хоч би тінь усмішки промайнула в когось на обличчі! Голідей не розлучався з сигарним ящиком на тринозі і, вдаючи з себе фотографа, зупиняв кожного зустрічного, наводив на нього апарат і вигукував: «Увага! Зробіть приємне обличчя!» Але навіть такий веселий дотеп не міг вичавити на похмурих фізіономіях хоча б вимушеної усмішки.

Так збігло три тижні,– до кінця терміну лишався тільки тиждень. Був суботній вечір, саме після вечері. Замість звичайних для передсвяткових вечорів жвавості, веселощів, метушні й біганини на вулицях було тихо й безлюдно. Річардс і його стара сиділи в малесенькій вітальні, обоє нещасні й смутні. Тепер так і минали їхні вечори. Колишнє дозвілля – читання вголос, плетіння, мирні розмови, відвідини сусідів – усе це пішло в небуття хто зна й коли... тобто два чи три тижні тому. Ніхто в місті не розмовляв у родинному колі, ніхто не читав уголос, ніхто не ходив у гості – всі сиділи дома, зітхали, думали й мовчали. І намагалися відгадати, що ж сказав Гудсон.

Листоноша приніс лист. Річардс відсутньо поглянув на підпис на конверті і поштовий штемпель – те й те було йому незнайоме,– кинув листа на стіл і знову поринув у свої болісні й невеселі думки: «А може, так,– а, може, отак?», снуючи їх далі від того місця, де був зупинився. За дві чи три години його дружина стомлено підвелася з місця й попрямувала до спальні, не сказавши чоловікові «На добраніч»,– тепер так повелося. Кинувши байдужий погляд на лист, вона розпечатала його й перебігла перші рядки. Річардс сидів у кріслі, уткнувшись підборіддям у коліна. І раптом він почув глухий стук. То впала його дружина. Він кинувся до неї, але вона скрикнула:

– Облиш мене! Боже, яке щастя! Читай листа! Читай!

Річардс так і зробив. Він жадібно пожирав написане, в голові йому поморочилося. Лист прийшов із далекої країни, і в ньому мовилося таке:

“Вн мене не знаєте, але це нічого не важить. Мені треба дещо повідомити вам. Я щойно повернувся додому з Мексіки й почув про подію, що трапилася у вашому місті. Ви, звісно, не знаєте, хто сказав ті слова, а я знаю, і, крім мене, не знає ніхто. Сказав їх Гудсон. Ми з ним познайомилися багато років тому. Тієї ночі я був проїздом у вашому місті й зупинився в нього, чекаючи нічного поїзда. Мені довелося почути слова, з якими він звернувся до незнайомця, що перестрів нас на темній вулиці,– то було в Гейд-Елі. Дорогою додому та сидячи в нього й курячи сигари, ми довго обмірковували цю зустріч. За розмовою Гудсон згадував про багатьох ваших земляків – здебільшого в дуже несхвальних виразах. Тільки про двох-трьох він висловився більш-менш доброзичливо – між іншим, і про вас. Підкреслюю: «Більш-менш доброзичливо», але й тільки. Пам’ятаю, як він сказав, що ніхто з громадян Гедліберга не вартий його прихильності – абсолютно ніхто, але нібито ви – мені здається, мова йшла саме про вас, я майже певен у тому,– ви зробили йому якось дуже велику послугу, можливо, навіть не усвідомлюючи всієї її ваги. Гудсон сказав, що якби у нього були великі статки, він залишив би їх вам у спадщину по своїй смерті, а решті громадян – прокляття, всім разом і кожному зокрема. Отже, коли це справді зробили ви,– то ви і є його законний спадкоємець і маєте всі підстави претендувати на торбину з золотом. Покладаючись на вашу честь та сумління – чесноти, здавна властиві всім громадянам міста Гедліберга,– я хочу переказати вам ці слова, бувши переконаний, що коли Гудсон мав на увазі не вас, то ви відшукаєте потрібну людину і докладете всіх зусиль, щоб за вищезгадану послугу небіжчик Гудсон віддячив повністю. Ось ці слова: «Ви не така погана людина. Ідіть і спробуйте виправитись».

Говард Л. Стівенсон»

– О Едварде,– гроші наші! Яка радість, яке щастя! Поцілуй мене, любий, бо ми вже й забули, що таке поцілунок. А як вони нам потрібні!.. Я про гроші, звісно... Тепер ти розв’яжешся з Пінкертоном та його банком. Скінчилося твоє рабство! Господи, в мене начеб крила виросли.

Які щасливі хвилини переживало подружжя Річардс, сидячи на дивані та осипаючи одне одного пестощами! Немовби повернулися колишні дні – ті дні, що почалися для них після заручин і тривали без перерви доти, доки незнайомець не приніс до них у хату ці страшні гроші. Трохи перегодом жінка сказала:

– О Едварде! Яке щастя, що ти так прислужився цьому бідолашному Гудсонові! Він мені ніколи не подобався, але тепер я його просто обожнюю. І як це гарно й шляхетно з твого боку, що ти нікому не сказав, ні перед ким не вихвалявся! – А тоді з докором у голосі: – Але мені, дружині, можна ж було розказати?

– Ти знаєш, Мері... я... е-е...

– Годі тобі мекати й заникуватися, Едварде,– розповідай, як це трапилося! Я завжди любила свого чоловіка, а зараз навіть пишаюся ним. Всі думають, що в нас у місті була тільки одна добра й благородна душа, а тепер виявляється, що... Едварде, чому ти мовчиш?

– Я... е-е... я... ні, Мері, не можу!

– Не можеш? Чому не можеш?

– Бачиш... він... він... він... я дав слово, що я... мовчатиму.

Дружина зміряла його поглядом від голови до п’ят і з притиском промовила:

– Дав йо-му сло-во? Едварде, навіщо ти мені це кажеш?

– Мері, невже ти думаєш, що я здатний брехати?

Хвилинку місіс Річардс мовчала, суплячи брови, а тоді взяла чоловіка за руку й сказала:

– Ні... ні. Ми й так зайшли надто далеко... Боронь нас боже від цього. Ти за все своє життя не вимовив жодного брехливого слова. Але тепер... тепер, коли руйнуються основи всіх основ, ми... ми...– Вона затнулася, але за хвильку опанувала себе і повела далі вривчастим голосом: – Не введи нас у спокусу!.. Ти дав слово, Едварде? Гаразд! Не будемо більше про це! Ну от, усе й минулося. Розвеселися, зараз не час супитися!

Едвардові було не