Читати книгу - "Спартак, Рафаелло Джованьолі"

Валерію і, напевне, розлюбив її. Евтібіда думала, що настав слушний час, щоб завоювати любов фракійця. Вона продала всі свої коштовні речі, зібрала все своє багатство і з'явилася до табору гладіаторів, вирішивши з безмежною відданістю східної рабині присвятити себе людині, яка запалила в її серці таку палку пристрасть.

Якби Спартак прийняв її в свої обійми, вона стала б щасливою і, може, — хтозна? — може, змінилася б на краще, бо почувала себе здатною на який завгодно мужній, благородний вчинок, аби тільки заслужити любов цієї людини.

Вона чекала, надіялась і сама себе обманювала… Він її відштовхнув удруге… 1 тепер, коли вона вийшла з намету вождя гладіаторів, її заплакане обличчя було спотворене люттю, серце стискалося від обурення й розпуки.

Мов божевільна блукала Евтібіда по мовчазному табору, нічого не помічаючи, натикалася на кілки наметів, на стовпи загородок для коней.

Колючий, холодний передсвітанковий вітер пронизав її тіло і потроху повернув до пам'яті. Евтібіда загорнулася в пеплум, мов сновида, озирнулася навколо, спробувала збагнути, де вона ходить. І тут помітила, що у неї закривавлені руки, згадала, як безжалісно сама їх кусала. Евтібіда спинилася. Піднявши до неба зеленкуваті очі і скривавлені руки, вона в думці заприсяглася перед усіма небесними богами відомстити за образу та муки, яких зазнала від Спартака; І на крові своїх рук прирекла голову Спартака фуріям-месницям і богам пекла.

Другого дня Спартак сповістив Еномая, що посилає до нього на службу одного з своїх контуберналів.

Це не здивувало Еномая, та коли до нього з'явилась Евтібіда, він був вражений, бо вважав її коханкою Спартака.

Як!.. Ти?.. — здивовано вигукнув германець, — Саме ти — той контубернал, якого Спартак посилає до мене?

Я… саме я! — відповіла дівчина, на бліде обличчя1 якої ліг вираз турботи й глибокого смутку, — А чому це тебе дивує?

— Та тому, що Спартакові наймилішою була ти…

— Ех! з гіркою іронією в голосі посміхнулася дівчина. — Спартак — людина скромна. Він думає тільки про перемогу нашої справи.

— Але ж це не повинно було перешкодити йому помітити, що ти вродлива дівчина, найпрекрасніша з усіх, яких освітлювало сонце Греції.

Краса Евтібіди, мабуть, таки сильно вразила Еномая. Цей ведмідь ставав ручним, цей дикун раптом перетворювався на люб'язну людину.

— Сподіваюсь, ти не думаєш пропонувати мені свою любов? Я прийшла сюди воювати проти наших гнобителів і заради цієї святої справи відмовилась од багатства й кохання. Вчись у Спартака бути тверезим і стриманим.

Промовивши ці слова гордовитим тоном, дівчина повернулася до Еномая спиною і пішла в сусідній намет, призначений для контуберналів.

— Присягаюся божественною красою Фреї, матері всього сущого, ця дівчина не менш гарна і не менш гордовита від найвродливішої з валькірій! — сказав собі германець, вражений вродою і манерами гречанки.

Неважко було здогадатися, що Евтібіда хотіла закохати в себе суворого германця до нестями. Але хто міг знати, для чого їй було це потрібно? Можливо, це кохання якось в'язалося з жадобою помсти, що визрівала в її душі.

Як би воно там не було, проте зрозуміло, що такій незвичайній красуні, як Евтібіда, та ще й такій незрівнянній спокусниці неважко було заманити в свої тенета грубого й простодушного германця. Вона скоро домоглася повної і безмежної влади над ним.

Тим часом у таборі біля Венусії Спартак невтомно навчав військової справи два нових легіони. Через вісімнадцять днів після розмови його з консулом Марком Теренцієм Лукуллом у табір було доставлено десять тисяч панцирів, щити й дротики — викуп за чотири тисячі полонених, яких негайно відправили до Рима.

Як тільки були озброєні два останніх легіони, військо покинуло табір і не кваплячись рушило до Апулії. Дійшли до Барія, потім аж до мурів Брундізія, великого і найважливішого військового порту римлян на Адріатичному морі.

Протягом двох місяців цього походу між гладіаторами та римлянами не сталося жодної значної сутички, бо не можна було вважати сутичками слабкий опір, який чинили деякі міста при вступі до них Спартака, — цей опір він легко долав.

У кінці серпня Спартак трохи відійшов од Брундізія, навіть не зробивши спроби оволодіти цим багатющим містом, і розташувався табором біля Гнатії. Тут у неприступному місці, укріпленому глибокими ровами, він вирішив перезимувати: навколишні родючі поля, багаті пасовиська, безліч худоби забезпечували його військо продовольством.

У цей час вождь гладіаторів подовгу думав, що треба зробити, щоб рішуче змінити хід усієї війни. Добре поміркувавши, він скликав воєначальників, безпосередньо підлеглих йому, на військову раду. Вони довго радилися про те, що далі робити, і ухвалили якісь важливі рішення, але ніхто в гладіаторському таборі не довідався про них.

Вночі після цієї наради Евтібіда, знявши зброю і загорнувшись наполовину в пеплум, зручно вмостилася на лаві в своєму наметі.

Невелика мідна лампа висіла на стовпі, що підтримував намет, і тьмяно освітлювала його.

Незабаром на вході до намету з'явилася величезна постать Еномая. йому треба було низько нахилити голову, щоб увійти до храму Венери, як він жартома прозвав намет Евтібіди.

Увійшовши, велетень став перед гречанкою навколішки, схопив її руки і підніс до уст з словами:

— О моя божественна Евтібідо!

Ці дві голови являли собою дивний контраст: тонкі риси білого обличчя Евтібіди ще дужче вирізнялися поруч грубих рис і темно-землистого обличчя Еномая, а його скуйовджена чуприна і щетиниста темно-попеляста борода, здавалось, робили ще прекраснішими золотаві коси вродливої гречанки.

— Довго ви розмовляли на нараді? — спитала Евтібіда, ніжно й ласкаво позираючи на величезного германця, який схилився біля її ніг.

— Довго… занадто довго, — відповів Еномай. — І повір, набридли мені всі ці наради. Моя справа — воювати, і, присягаюсь блискавицями Тора, всі ці збори тільки псують мені кров.

— Але ж Спартак — теж людина дії, і коли до хоробрості додати ще й обережність, то це куди краще для перемоги нашої справи.

„Краще… краще… не заперечую… та я волів би краще йти просто на Рим…

— Яка божевільна думка!.. Тільки тоді, коли нас буде двісті тисяч, ми зможемо зробити таку одчайдушну спробу.

Вони замовкли. Еномай віддано й ніжно дивився на гречанку. Евтібіда, з свого боку, вдаючи закохану, заворожувала його кокетливими поглядами.

— Ну, і ви, мабуть, вирішували важливі справи на сьогоднішній нараді? — ніби ненароком спитала вона.

— Так… важливі… вони говорили… Спартак, і Крікс, і Гранік…

— Ну, звичайно… ви обговорювали план воєнних дій для весняного походу?

— Не зовсім так… Але те, що вирішили, стосується цього… Говорили про те, що… Ох! — скрикнув Еномай, раптом замовкнувши. — Адже ми зв'язали один одного священною присягою не розповідати нікому про те, що вирішили.