Читати книгу - "Грає синє море, Станіслав Володимирович Тельнюк"

— Нас не помітять? — стурбовано запитав Джузеппе.

— Не помітять, — озвався Недайборщ. — Низько над водою сидить чайка — це раз. А друге — сонце за нашими спинами — їм в очі. Ти все—таки даремно, отамане, не дозволив хлопцям погуляти в Трапезонті. Незадоволений дехто з них…

— Незадоволених з каменюкою на шиї в море викидатиму. Ясно? Як Сагайдачний…

— Сагайдачний… А ти думаєш, його дуже любили за це?.. Шанували. Цінували. Боялись. От і все.

— Козак — не жінка, мені його любові не треба, — відрізав Олександр і знову став дивитися на місто, що приліпилося над берегом, на корбалі, що підняли вгору цілий ліс щогл, обмірковуючи план майбутньої битви.

На Синопському рейді стояло кілька десятків великих суден — торгові та військові галери. Олександрові одразу впали в око дві трищоглові мальтійські галери — судна, на яких самого екіпажу більш як по півтисячі душ. Глянув далі й побачив при самому березі три галеаси. З галеасами буде ще тяжче. На них екіпажу ще більше — по тисячу триста душ…

— Нелегко буде, — кашлянув Недайборщ. — Вони ніби весь флот свій зібрали в Синоп. І які ж кораблі!

— Нічого, щось придумаємо…

— Он які страхіття—гелеони. На кожному по сім палуб… Але не злякали нас… Ми їх просто поперекидаємо.

— А що з шарантами робитимемо?.. На них же по двісті гармат.

— Братимемо на абордаж, — не задумуючись, відповів Недайборщ. — Нам такі судна потрібні…

— Я теж так гадаю, — підтакнув Олександр. А потім додав: — Роботи буде хтозна—скільки. Тяжкої роботи… Навіть подумати про це — і то…

— Нічого… Допоможе бог — поталанить. Не допоможе — то так воно і судилося…

Тихо, як ніч, підкралися козаки до міста Синопа. Тихо висадилися на суші донці, підібралися до міських стін. Вдалося тихо, без бою захопити одну браму. Без жодного звуку донці пробралися в місто.

Нараз у бухті залунали постріли. Запалали галеони. Козаки вирішили не перекидати цих великих незграбних суден. Вони їх підпалили, щоб було видніше і щоб у порту почалася паніка.

Сеньйору Гаспероні знову не поталанило. Його чайці було наказано разом з іншими козацькими суднами підкрастись до шарант і взяти їх. Після цього шаранти мали врізатись у гущу турецьких кораблів і відкрити гарматний вогонь з обох бортів.

Наказ — то закон, отже, його треба виконувати, незалежно від того, хочеш ти цього чи ні.

Мов невидимки, прослизнули козацькі чайки повз галеони… Безгучно пройшли в тіні галер. Весла, пообмотувані ганчір'ям, не рипіли в уключинах, козаки затамували подих…

На шаранті було тихо. Тисячний екіпаж уклався спати. Тільки вартові походжали туди — назад.

Тихо—тихо… Спочатку вартові перегукувалися між собою, а там перестали — набридло…

В такі хвилини хочеться думати про щось веселе, а не про оцю осоружну службу… Кого вони бояться, ті капудани? Ве—неційців чи португальців? Іспанців чи алжірських піратів? Ніхто з них сюди й носа не покаже. Ілляхів? Так це просто сміх! У них нема на чім плавати. Чи запорожців? Так вони нападають пізніше…

Хтось наче пройшов поруч.

— Це ти, Азізе? — запитав вартовий. Відповіді не почув.

Азіз все—таки нечема.

Пройшовся по палубі. Азіза не видно. Та онде він, став під облавком, звісився головою в море. Що він там побачив?

Вартовий зирнув за борт. Нічого. Нікого. Тільки хвиля хлюпнула. І в цю мить відчув, що хтось на нього дивиться. Глипнув, крутонув головою — нікого… Вихопив ножа. Тихо…

Що за мана?

— Азізе! — покликав ще раз. — Що ти там бачиш? Азіз мовчить. Підступив до нього. І, як ужалений, відскочив назад. У спині Азіза стирчав ніж. Перелякано подивився за борт — і тут побачив чайку, що тихо, мов примара, випливала з—за галери. Це було останнє, що він побачив… Страшний удар в спину кинув його об борт.

Тим часом козаки вже скрізь хазяйнували на шаранті. Вони проскакували, як тіні, хутко й тихо роблячи свою справу. А справа тая була кривава.

Враз щось задзюркотіло. Наче струмок. Яремко тихо поліз на звук. При місяці побачив — щось ллється. Чорне, густе, блискуче. Вмочив руку, підніс до обличчя.

Відчув, що волосся на голові підіймається дибки. Кров?!

На сусідній шаранті вартовий щось вигукнув. Яремко принишк. Бачив, як козаки лізли вже й на те судно. Вартовий їх ще не бачив, але, мабуть, передчуває біду.

Вартовий гукнув ще раз. І тут побачив Яремко, як темна тінь, мов кішка, стрибнула на турка. Пронизливий крик… Щось зблиснуло на шаранті, почувся крик з другого боку, а через кілька секунд усе судно мовби вибухнуло від несамовитого ґелґоту…

Ще через хвилину залунав одчайдушний крик з десятка тисяч горлянок, запалало, застугоніло, затріщало навколо, і темне нічне море засвітилося дикими вогнями…

Шаранта, захоплена запорожцями, знялася з якоря і, розпустивши вітрила, пішла в саму гущу турецьких кораблів. Важкі чавунні та мармурові ядра засвистіли над хвилями, трощачи все, що попадалося їм на шляху…

— Де отаман? — закричав сеньйор Гаспероні, побачивши біля себе Недайборща. — Він з нами?

— Ні, він залишився на чайці. Йому тут не можна… Бачиш, що коїться?

Козаки, ковзаючись у калюжах крові, носили порох, підкочували ядра, заряджали гармати, цілилися і, як тільки чулася команда Недайборща, стріляли з обох бортів одразу.

Яремко снував тут же, намагався допомогти, але його відганяли.

У відсвітах пожеж,