Читати книгу - "Принц Ґаллії"

— Прошу вас, панове, проходьте, знайомтеся з моїми дамами. І сміливіше, не бійтеся їх, вони в мене справжні овечки, скромні та сором’язливі.

Філіп осміхнувся.

„Гарненькі овечки!“ — подумав він. — „Хижі та хтиві вовчиці в овечій… чи то пак, у жіночій подобі. А втім, і мої хлопці не в тім’я биті. Сьогодні вони добряче погуляють!…“

Насамперед Марґарита познайомила Філіпа зі своїми кузинами Жоаною та Геленою. Ні з тією, ні з іншою в нього змістовної розмови не вийшло — Жоана була чимось заклопотана, слухала його неуважно і відповідала невлад, а біля ґрафівни Іверо вже нарізав кола Ґастон, і Філіп, як справжній друг, вирішив не заважати йому, — отож незабаром вони з Марґаритою підійшли до столика з шахівницею.

— Сподіваюся, мені немає потреби знайомити вас, — сказала Марґарита.

Бланка всміхнулася йому своєю чарівною усмішкою і трохи винувато промовила:

— Якщо, звичайно, кузен Філіп ще не забув мене.

— Та хіба можна вас забути, кузино! — палко відповів Філіп, дбайливо взяв тендітну Бланчину руку і, за своїм звичаєм (але всупереч іспанській традиції, що приписувала цілувати повітря над долонею жінки, не торкаючись шкіри), ніжно притиснувся до неї губами.

Тут-таки він завважив, як в очах молодика, що сидів напроти Бланки, промайнула блискавка, а на його вродливе обличчя набігла тінь досади й роздратування. Філіп допитливо поглянув на юнака.

— Пане де Монтіні?

Етьєн підвівся з-за столика й уклонився:

— До ваших послуг, монсеньйоре.

Попри це запевнення, в його голосі виразно бриніли зухвалі нотки. Бланка кинула на Монтіні докірливий погляд і скрушно похитала головою. Марґарита ж іронічно посміхнулася.

Філіп погордливо кивнув Етьєнові, дозволяючи сісти, і знову повернувся до Бланки:

— Люба кузино, мене прикро вразила звістка про смерть вашого найяснішого батька. Від себе особисто і від усієї моєї рідні висловлюю вам щире співчуття.

Бланка схилила голову, і Філіп мимохіть замилувався нею. Вона була надзвичайно гарна в смутку, як, власне, у будь-якому іншому настрої та за будь-яких обставин. Філіп завжди захоплювався своєрідною, неповторною Бланчиною красою, він вважав її досконалою й неперевершеною, аж це несподівано для себе виявив, що зараз вона стала ще чарівнішою, ще привабливішою, ніж була в Толедо. За минулі півроку з Бланкою сталася якась зміна — незначна, здавалося б, майже невловна і швидше внутрішня, ніж зовнішня, а проте дуже істотна, якщо не сказати — ґрунтовна. Якусь хвилю Філіп розгублено і трохи приголомшено дивився на неї, кліпаючи віями, поки врешті збагнув: вона стала жінкою і щаслива в заміжжі… Та в чи заміжжі?

Ця підозра спонукала Філіпа пильніше придивитися до Монтіні, і лише тоді він звернув увагу, що одягнений той аж ніяк не відповідно до своїх скромних статків. Чого тільки варті були елеґантні черевики з кордовської шкіри, ошатний берет з павиним пером, манжети та комір з найтонших мережив — не кажучи вже про чудовий костюм, пошитий з найкращих (і, природно, найдорожчих) ґатунків шовку та оксамиту і прикрашений безліччю срібних позументів.

„Дуже цікаво!“ — подумав Філіп. — „Або він збрехав мені щодо своїх боргів і тепер тринькає мої грошенята, або… Чорт забирай! Невже він обкрутив Бланку? Тоді зрозуміло, чому він так мало писав про неї, клятий хлопчисько!… А втім, я теж гарний. Треба було надіслати двох шпигунів — щоб вони стежили один за одним.“

— До речі, принце, — озвалася Марґарита, порушуючи прикру мовчанку, викликану згадкою про покійного короля Кастилії. — Кузина має для вас звістку.

— Яку?

— Про Альфонсо та Нору, — відповіла Бланка. — Мій брат Фернандо… ви знаєте, що він уже приїхав?

— Знаю.

— Так от, Фернандо повідомив, що Альфонсо з Норою будуть у Памплоні не пізніше ніж за чотири дні.

— Отже, кузен Альфонсо, незважаючи на повоєнні клопоти, все-таки вирішив особисто взяти участь у церемонії передачі нареченої?

— Певна річ, — втрутилася Марґарита. — Раз Нору прийматиме сам наречений…

— Імператор? — пожвавішав Філіп. — Виходить, чутки про його можливий приїзд не були пустими балачками?

— Як бачите, ні. Тиждень тому він зі своїм почтом висадився в Барселоні, і ми чекаємо його прибуття з дня на день.

— Це ж чудово, — сказав Філіп. Він ще жодного разу не бачився з молодим королем Італії, але багато чув про нього й тішився думкою про скору зустріч із цією винятковою людиною — мудрим та зваженим правителем, глибокодумним філософом і талановитим поетом водночас.

— Разом з Авґустом Юлієм, — тим часом продовжувала принцеса, — їде посланець візантійського імператора, архонт Андронік Метохіт. Архонт — це титул на зразок нашого ґрафа.

— Так, знаю, — кивнув Філіп. Вони з батьком розраховували зустрітися з візантійським послом ще влітку, але той затримався в Римі і через гінця запропонував перенести їхню зустріч на початок осені.

— Крім того, — додала Марґарита, — святкування збираються відвідати королі Ґаллії й Араґону, а також наслідний принц Франції з дружиною та кілька німецьких князів.

— Отакої! — похитав головою Філіп. Він, звичайно, знав, що під приводом участі в урочистостях до Памплони мають прибути повноважні представники сусідніх держав, і був обізнаний про предмет майбутніх переговорів, проте не чекав, що чотири делеґації очолять королі, а ще одну — наступник престолу.

— Бачу, ви здивовані, — зауважила Марґарита. — Чому?

Філіп нахмурив чоло, зобразивши глибоку задуму. Потім промовив:

— Здаюся, принцесо! Зваживши всі обставини, мушу визнати, що заручини спадкоємиці наварського престолу з могутнім сусідом заслуговують на пильну увагу з боку інших государів.

Бланка весело всміхнулася, тішачись спантеличенням кузини. Юнак, що стояв неподалік і чув їхню розмову — а це був Рікард Іверо, — підійшов ближче й зупинився біля Монтіні.

— З могутнім сусідом? — перепитала Марґарита. — На кого ви натякаєте?

Філіп з удаваною прикрістю зітхнув.

— Ви мене шокуєте, кузино. Я кажу про вашого нареченого, а ви прикидаєтеся, буцім ні слухом ні духом про нього не чули. І як, по-вашому, має почуватися людина, чия наречена каже йому просто в очі, що не знає його? Ви вбиваєте мене своєю