Читати книгу - "Принц Ґаллії"

— Це ви натякаєте на розпис у соборі Пречистої Діви Марії Памплонської? — невинно спитався Філіп.

На ці слова Бланка раптом закашлялась і необережним порухом руки скинула з шахівниці кілька фігур. Жоана весело всміхнулася, а Гелена вибухнула дзвінким сміхом. І тим важче було стримуватися Марґаритиним придворним, які відчайдушно кривлялися, судомно зчепивши зуби й почервонівши від натуги. Лише Матильда, улюблениця принцеси, дозволила собі тихенько засміятися, прикривши долонею рота.

Рікард Іверо ще більше спохмурнів і кинув на Філіпа войовничий погляд.

А Марґарита досадливо закусила губу. Їй були дуже неприємні спогади про цей випадок півторарічної давності, коли відомий італійський художник Ґалеацці, що розписував вітражі собору Пречистої Діви в Памплоні, звернувся до наварського короля за дозволом увічнити риси його дочки в образі Божої Матері, але отримав категоричну відмову. Мало того, в запалі праведного обурення дон Александр вигукнув: „Не потерплю святотатства!“ — і ця фраза, на превелике незадоволення принцеси, набула широкого розголосу.

Відчуваючи, що мовчання з ніякового перетворюється на нестерпне, Марґарита запитала:

— І ви згодні з моїм батьком?

Цим питанням вона явно розраховувала загнати Філіпа на слизьке, проте її сподівання не справдилися.

— Так, звичайно, — з невинним виглядом відповів він. — За всієї моєї поваги до видатного таланту маестро Ґалеацці, я теж не певен, що він зміг би… Ні, я цілком певен, що він не зміг би зобразити вас у всій вашій красі. А як ревний християнин, його величність не міг допустити, щоб в образі Пречистої Діви ви були гірші, ніж є насправді. Саме це, я вважаю, мав на увазі ваш батько, кажучи про святотатство.

Марґарита знову розгубилася. Як і допіру, вона не могла збагнути, чи він відверто глузує з неї, чи каже це від щирого серця.

— А чому ви такі певні, що на портреті я була б гірша, ніж є насправді?

— Бо інакше й бути не може, принцесо. Всі наявні мистецькі засоби занадто бідні й недосконалі, щоб змагатися з майстерністю Творця, з чиєї ласки я маю щастя, тамуючи подих, споглядати найдовершеніше з Його творінь.

— А ви ще й неабиякий улесник, принце! — усміхнулася принцеса.

— Аж ніяк, принцесо. Я кажу, що є насправді. Мене, звісно, не можна назвати безстороннім і неупередженим щодо вашої краси — далебі, я просто в захваті від неї, — проте навіть неупереджена людина… — Тут він замовк і безпорадно розвів руками, ніби наштовхнувшись у своїх розумуваннях на несподівану перешкоду.

— Ну, що там іще? — поцікавилася Марґарита.

— Мушу вам сказати, пані, що неупереджених щодо вас людей у природі не існує.

— Аж так?! Поясніть, прошу.

— Тут і пояснювати нічого, принцесо. Річ у тім, що всі чоловіки, бачачи вас, не тямлять себе від захоплення, а жінки — шаленіють від заздрощів.

— Гм, це схоже на правду, — сказала потішена Марґарита. — А втім… З вашою тезою щодо чоловіків я, мабуть, погоджуся. Але жінки — невже всі вони такі заздрісні? Коли послухати вас, то виходить, що я не маю жодної щирої подруги.

— Цього я не казав. Далеко не завжди заздрість іде пліч-о-пліч з недоброзичливістю. Можна почувати до людини найщирішу приязнь і разом з тим неусвідомлено применшувати її достоїнства. Безсторонність, неупередженість, хоч почасти об’єктивне ставлення до вас з боку жінок передбачає вищість, а мені — перепрошую за обмеженість — явно бракує фантазії навіть умоглядно припустити існування жінки, довершенішої за вас.

Марґарита аж зашарілася від задоволення.

— Однак є ще старі, діти, священники… євнухи, нарешті.

— У вашій присутності, моя принцесо, старі молодіють, діти дорослішають, євнухи згадують, що колись були чоловіками, а священники починають шкодувати про той день, коли вони, склавши обітницю, відреклися від мирських радощів.

„А він дуже милий,“ — подумала Марґарита. — „Спершу пригостив мене гіркою пігулкою, але потім густо здобрив її солодкими лестощами.“

— А ви дуже милі та люб’язні, мій принце. Навіть заяложені компліменти у ваших устах набувають якоїсь особливої, неповторної чарівності… Та, здається, ми надто захопилися розмовою і геть забули про ваших друзів. А це вже зовсім не годиться — обминати увагою таких привабливих молодих сеньйорів, — кокетливо додала вона. — Представте їх мені.

— Як вам завгодно, пані. Сподіваюся, ґрафа д’Альбре ви ще не забули?

— Звісно, ні. Рада вас бачити, ґрафе, — сказала принцеса, подаючи Ґастонові руку для поцілунку.

— Ернан де Шатоф’єр, ґраф Капсірський. Воював на Святій Землі разом з Філіпом-Авґустом Французьким.

Марґарита привітно кивнула.

— А згодом воював проти нього в Байоні, — додала вона. — У вашому оточенні, принце, я бачу лише одного справжнього лицаря — пана де Шатоф’єра — зате якого лицаря! Правду кажучи, дотепер я вважала, що такі богатирі існують лише в леґендах часів короля Артура та Карла Великого. — Вона знов повернулася до Ернана, що стояв, потупивши очі, неабияк улещений її словами. — Я багато чула про ваші подвиги, пане де Шатоф’єре. Кажуть, ви дивом уникли полону… то пак, не дивом, а завдяки вашій неймовірній мужності та везінню.

— Нескінченне милосердя Боже, моя принцесо, — скромно відповів Ернан.

— Віконт де Біґор, — представив Філіп Симона.

— Вже віконт? А отже, ваш батечко ґраф? Дуже мило, пане де Біґоре… До речі, як почувається ваша дружина? — запитала Марґарита, лукаво поглядаючи на Філіпа.

Симон густо почервонів.

— Дякую, пані, з нею все гаразд, — відповів він, зиркаючи зпідлоба на того ж таки Філіпа.

Потім надійшла черга Ґабріеля.

— Як, теж віконт? — здивувалася Марґарита і кинула швидкий погляд на Симона. — Авжеж, розумію. За великим рахунком саме вам, пане де Шеверні, я зобов’язана щастям бачити нашого любого принца цілим та неушкодженим. Це дуже похвально, коли сюзерен не забуває про заслуги своїх васалів і винагороджує їх по справедливості.

Ґастон схилився до Симона і пошепки пояснив йому, на що натякає принцеса, кажучи про заслуги та винагороду. Симон образився.

Коли Філіп відрекомендував їй усіх своїх супутників (а таких було понад десятток), Марґарита взяла його попід руку й