Читати книгу - "Порожня труна"

знав, що й казати. Кілька хвилин тому він дізнався, що Міньяс — не хто інший, як Фантомас. А тепер йому кажуть, що санітар Клод і підступний Маріус — теж Фантомас. Бедо був спантеличений, дивуючись, чи не може Фантомас, мов Протей, прибирати стільки подоб, скільки йому заманеться. Чи не здатен він прибрати зразу сотню личин, коли цього потребуватиме.

— Ви людина з десятками облич, — нарешті озвався він. І знову вмовк, бо Фантомас, зневажливо всміхнувшись на захват свого поплічника, знаком звелів йому мовчати.

— Слухай, — мовив він. — Втаємничу тебе в свій задум. Тоді ти краще орієнтуватимешся. Отож слухай, Бедо.

Неквапом ідучи між перехожими, мов звичайні собі робітники, Фантомас і його поплічник виробили нелюдський задум.

— Коли я познайомився з Дропом, — пояснював Фантомас, — я думав тільки, як пристосувати його клініку для дещо незвичної роботи: обернути лікарню на трупарню… Мені здавалося, що розрахунок слушний і що пацієнтів не бракуватиме в чудовій клініці, де люб'язний хірург позбавляє життя остогидлих жінок, осоружних чоловіків. Родичів із чималим спадком. Отже, в поміч собі я вибрав Дропа й побачив, що він не все схвалює. Я хотів купити цього чоловіка, але він затявся…

— Чому? — вражено запитав Бедо.

— Бо він чесна людина, — презирливо скривився Фантомас. — Я з ним ніколи не міг поговорити про справи до пуття. Рано чи пізно він би мене зрадив. Тож я вирішив не дуже покладатися на нього… Чи, радше, не в усьому.

— А в чому? — спитав Бедо.

Обличчя Володаря жаху ворухнула усмішка.

— Все дуже просто, — пояснив він. — Слухай уважно. Дроп одружений з багатою жінкою, він мій компаньйон. Учора я порішив жінку, Амелі Дроп. Тобто її статки перейшли…

— Її чоловікові, — здогадався Бедо.

— Ні, — заперечив Фантомас. — Її синові, малому Уберові, до якого я приставив тебе сторожем і до якого оце йдемо. — Бедо не зрозумів, і Фантомас пояснив: — Якщо мати померла, її спадкоємцем стає дитина. А коли й дитина помирає, спадок переходить до батька. — Фантомас знову посміхнувся: — Батько ж — мій компаньйон, і пограбувати мені його легше легкого.

Фантомас із цинічним завзяттям розповідав про свої моторошні задуми. Варто було його почути, аби збагнути, які страхітливі плани він виношував. Тим часом обоє підійшли до вулиці Бертен.

— Ти живеш тут? — запитав Фантомас.

— Ні, трохи далі.

— Де саме?

— На вулиці Лавандьєр.

— Якого біса ти запхався аж сюди? — спитав злочинець.

— Бо на бульвар Шапель зараз майже ніхто не ходить, тепер там збираються самі лягаші та поліцаї. Охо-хо, були та загули славні колишні часи. Хлопці помалу майже всі перебралися, нині вузлом усього став Центральний ринок.

Фантомас мовчав, поринувши в щось своє. Передусім він прагнув знати про наслідки своєї надзвичайної пригоди в Палаці правосуддя. Чи поцілив він Жюва? Чи, може, Жюв таки уник його кулі?

А Бедо обходило вже тільки одне: винагорода, яку пообіцяв хазяїн. Та все ж устиг шанобливо показати йому:

— Сюди.

У зовні міцному й гарному будинку майже на розі вулиці Ріволі, біля фруктової ятки, запашні принади якої загородили навіть тротуар, відчинили ся двері.

— Заходьте, — припросив Бедо.

Фантомас увійшов і почав шукати сходи, та волоцюга за рукав стримав його.

— На тих поверхах я не живу, бо в цьому кварталі горішні поверхи надто дорогі. А власники — справжні глитаї, тому я вибрав собі простіше житло.

Бедо підступив до дерев'яної стіни й відчинив майже непомітні двері. Війнуло вогкістю. Сходи вели в якесь підземелля.

— Отут моє кипіло, — пояснив Бедо. — Такий льох, що навіть отой фруктовик не пішов би сюди. Хай йому біс! Тут, звісно, не розкіш, та коли я запрошував Ротшільда, то приймав його в ресторані. — Бедо, ведучи хазяїна вузьким коридором, підійшов до щільно причинених дверей з величезним замком. — А ось і мої хороми! — оголосив він.

Двері відчинилися. Фантомас дістав із кишені електричний ліхтарик і ввімкнув його. Очам відкрилося вкрай жалюгідне видовище, бо в підвалі Бедо панував страшний безлад. У кутку стояло незастелене дерев'яне ліжко, поряд із ним — іржава грубка; вона правила господареві за туалетний столик. Тягнучи за собою ганчір'я й загримівши грубезним ланцюгом, з підлоги підвівся й загарчав величезний пес.

Проте Фантомас побачив не тільки це. На стільці, прив'язана до нього так, що руки й ноги понабрякали, сиділа бідолашна років чотирьох-п'яти дитина, гарненький хлопчик. Вочевидь добряче настраханий, очі його були повні сліз — видно, він постійно плакав. Бедо підійшов до малого і штурхонув його.

— Ось, — обернувся він до Фантомаса, — ось цей клятий… Хай йому біс! Хазяїне, він вам не каже добридень, бо вже так накричався, що йому й заціпило. Та чи нам не однаково.

Фантомас мовчав. Ступив до хлопчика й поклав йому на голову свою: нервову, немов виточену руку.

— Це малий Убер? — запитав він повільно. А тоді зловісно кинув: — Клята дитина! Скільки я наморочився з нею, поки викрав. І скільки він крику наробив.

Бедо перебив його.

— Він уже недовго заважатиме вам. А як йому краще дати рознос?

Фантомас зареготав:

— Любий друже, я випробую на ньому нову процедуру… З дитиною проробити таке ніби неважко. Ось дивись. Я кладу руку на голову, на саме тім'ячко і, повертаючи то в один, то в другий бік, скручую йому в'язи. Китайці часто страчують саме так, а вони тямлять на тортурах. Це ламає хребці, розчавлює мозок, завдає, як то кажуть, нестерпних мук. Та й не полишає жертві жодної можливості скаржитись.

Фантомасова рука вже лежала на голові бідолашного хлопчика, що від нового страху на мить стрепенувся. Він розтулив вуста і благально — з тим найжаліснішим благанням, на яке здатні діти, а часом і дорослі, і яке здатне розчулити навіть найжорстокіше серце, закричав:

— Мамо! Мамо!

Фантомас ніби завагався. Бедо трохи поблід, проте цей