Читати книгу - "Вибрані твори в двох томах. Том II"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Це було щось нове. Ніколи Марія Степанівна не читала нам на уроці творів, та ще й прозових. А Захар Павлович узяв до рук книжку з рожевою палітуркою, розгорнув, провів долонею по сторінці й почав:
— «У нього очі наче волошки в житі. А над ними з-під драного картузика волосся білявими житніми колосками. Це — Пилипко. А ще — сорочечка, штанці на ньому із семірки, полатані-полатані. Бо — бідняки…»
Ми всі принишкли й заніміли. Захар Павлович читає дуже виразно, то підносячи, то стишуючи голос. І яскраві картини малювались перед нашими очима… Ось ми бачимо, як знущаються над людьми німці і гайдамаки-запроданці, бачимо, як катують Пилипкового батька, як сам Пилипко мчить охляп на коні до партизанів…
Тихо в класі. Ніхто й не шелесне. Всі втупилися очима в Захара Павловича.
Я навіть забув, що сиджу в класі. Забули, мабуть, й інші. Бо в тому місці, де Пилипко падає з коня під копита, Ілько рантом скрикнув:
— Та невже ж убили, гади?..
Учитель на мить перестав читати, уважно глянув на Ілька, не докірливо, не так, як поглядом роблять зауваження, а саме уважно й пильно. І знову став читати.
Але ось двоє партизанів знайшли в житі Пилипка, несуть…
«Ближче, ближче… Товпа зашуміла схвильована:
— Ну що? Що?»
Захар Павлович помовчав трохи і прочитав:
— «Живий! У голову поранений… — Зітхнули десятки грудей. Навшпиньки спинаючись, очима великими кинулись до хлопця, що на руках несли. І дихання затаїли. І на них глянули сині очі, наче волошки в житі. Волосся — житні колоски біляві, і по ньому стікала кров на обличчя бліде, на сорочку полатану-полатану».
Загорнув книжку Захар Павлович. Обвів очима клас. Видно, що й сам розхвилювався, бо сірі очі блищать, мов проти вогню, а довгасте, ще майже юне обличчя зблідло.
А ми?…
Ми теж мовчимо якусь мить, зачаровані. А тоді раптом, ніби змовившись, всі разом заплескали в долоні. У класі заплескали! На уроці! Де й коли було таке видано?..
Зараз він нагримає на нас. Але він тільки осміхнувсь і сказав:
— Ну досить. Я бачу, що твір вам дуже сподобався.
На перерві ми тільки й говорили, що про нашого нового учителя.
— Мабуть, він артистом був, — припустив Ілько.
— Коли б же він устиг бути? — заперечила Маринка. — Дуже молодий ще.
— Якщо не був, то міг би бути артистом! — не здавався Ілько. — От читає, так читає! Як на сцені!..
Я мовчав, але сам собі твердо вирішив: оце прийду додому і спробую, чи вийде у мене так, як у вчителя. От, коли б так навчитись!..
Того дня на всіх інших уроках я був неуважний. Навіть слухаючи завжди цікаву географію, я ловив себе на тому, що думаю про Пилипка та про Захара Павловича…
Коли після останнього уроку ми з Ільком ішли додому, нас погукав Павка:
— На зборі загону говорили, щоб допомагати вам. А чого ж ви ні до мене, ні до когось іншого не звертаєтесь?
— Якщо треба буде, то звернемось… — відповів я. — А поки що ми самі…
— Ну дивіться… — недовірливо покосився на нас Павка крізь окуляри і пішов.
— Швиденько пообідай і до мене, — наказав я Ількові. — Давай їм покажемо… А то бач, як кирпу гне!..
Вдома, поївши, я розгорнув алгебру та почав думати над заданою додому задачею.
Задача була начебто й не важка, але чомусь ніяк не виходила в мене, хоч я бився над нею уже добрих півгодини.
«А Павка, той швидко розв'язав би! — несподівано подумав я. — Ні, не буду я до нього звертатися. Хай хоч голова лусне, я сам розв'яжу». Я лаяв себе, тер лоба, ходив по кімнаті, стискаючи пальцями скроні, і благав долю, щоб довше не приходив Іль-ко, бо мені раз у раз здавалось, що я от-от надумаю, як розв'язати задачу.
І таки справді надумав. Наче хтось на вухо шепнув. Я схопив олівець і почав гарячково писати.
Нарешті, закінчив. Глянув у відповідь і — о радість! — відповідь збіглася!..
Я розкуйовдив пальцями чуба, потім підстрибнув, затанцював, перекинувся на підлозі через голову, схопився перед дзеркалом і глянув на себе. Я це чи не я?.. Обличчя розчервонілось, чуб, як на їжакові, стирчав в усі боки. Ну і хай, хай!.. А задачу я розв'язав, розв'язав, розв'язав!.. І ще розв'яжу!
Коли прийшов Ілько, то я вже закінчував і другу задачу. Ця далась легше, бо, як виявилось, вона подібна до першої.
Ілько не повірив:
— Невже сам?
— А хто б же мені допоміг, Прибій, чи що?
— І відповідь збігається?
— Цифра в цифру!
— Ну, тоді давай перепишу.
Це було сказано так категорично і беззаперечно, що я навіть розгубився трохи.
— Як?..
— А так. Навіщо ж голову морочити, коли задачу вже розв'язано.
— Е, ні, — заперечив я. — Ти сам помізкуй, а коли вже нічого не виходитиме, тоді я тобі розкажу.
Ілько розсердився:
— Подумаєш, учитель знайшовся!
— Ну й учитель! А що?
— А те, що не встиг якусь там задачу розв'язати, як уже й губу закопилив! Коли б я раніше за тебе розв'язав, то обов'язково дав би тобі переписати.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вибрані твори в двох томах. Том II», після закриття браузера.