Читати книгу - "Двічі графиня та двічі генерал"

— Не хвилюйся, людина все життя повинна працювати над своїм удосконаленням. Горе тому, хто цього не розуміє. Я думаю, ти станеш гідним членом нашого братства. Через кілька днів ми проведемо обряд таїнства посвячення в масони.

— Я дуже хвилююся, чув, що цей ритуал пов’язаний з черепами, кровопусканням і ще безліччю містичних таємниць.

— Ну що ж, — загадково усміхнувся Ігнацій, — ми лицарський орден. А справжні лицарі повинні пройти через усі випробування. Пам’ятаєш, як у дитинстві ми мріяли стати лицарями?

Через три дні за графом Станіславом Потоцьким зайшов граф Рапацький і запросив його на обряд посвячення у масонський орден. Пройшовши всю складну церемонію вступу, граф Станіслав дав клятву братам каменярам:

— Клянуся в ім’я Верховного Будівельника всіх світів ніколи і нікому не відкривати без наказу від ордена таємниці знаків, дотиків, слів доктрини і звичаїв масонства і зберігати про них вічне мовчання, обіцяю і клянуся ні в чому не зраджувати йому ні пером, ні знаком, ні словом, ні рухом тіла, а також нікому не передавати про нього ні для розповіді, ні для письма, ні для друку або будь-якого іншого зображення і ніколи не розголошувати того, що мені тепер уже відомо, і що може бути довірено згодом. Якщо я не витримаю цієї клятви, зобов’язуюсь піддатися наступному покаранню: нехай спалять і спопелять мені уста розпеченим залізом, та відсічуть мені руку, та вирвуть у мене з рота язик, нехай буде повішений мій труп посеред ложі при посвяченні нового брата як предмет прокляття і жаху, нехай спалять його потім і так розсіють попіл по повітрю, щоб на землі не залишилося ні сліду, ні пам’яті зрадника.

Уже у своїх покоях у палаці Вієльгорських Станіслав відчув якийсь особливий прилив енергії, незрозумілу радість. Йому хотілося кричати, співати, кружляти в танку. Він любив увесь світ, і єдина його думка була — про допомогу нужденним, про благодіяння, про велике його призначення в цьому житті.

У такому стані його застала Жозефіна. Графиня теж сяяла, але зовсім з іншої причини.

— Що трапилося, любий? Чому ти такий веселий?

— Життя прекрасне, дорога! У мене тут з’явилося багато друзів, моїх однодумців. А ти, я бачу, теж усім задоволена?

— Так, тут весело. А завтра — великий бал. Я вже вся в клопотах про зачіску та вбрання.

— Чудово! Завтра і я залюбки потанцюю. Обіцяй перший танець мені.

В очах у Жозефіни з’явилася розгубленість, яку вона відразу поборола.

— Ти знаєш, любий, я, не порадившись із тобою, перший танець уже обіцяла графу Юрію. Усе ж таки він — господар, і я не змогла відмовити йому в проханні.

— Ну гаразд, — запросто здався граф Станіслав. — Але другий уже точно мій.

Станіславу було невтямки, що поки він займався чоловічими справами, Жозефіна брала участь у всіх музичних і літературних вечорах, душею яких був Юрій Вієльгорський. І як тоді у Варшаві, і Жозефіна, і Юрій, зустрічаючись поглядами, говорили одне одному дуже багато.

Графиня Потоцька намагалася перешкодити своєму бажанню, розуміючи, що чинить по відношенню до Станіслава бридко і підло, але щовечора знову і знову прагнула до салону Юрія, не в силах себе побороти.

Бал пройшов дуже весело. У палаці Вієльгорських панувала атмосфера легкості, невимушеності. Граф Михайло Вієльгорський із сином змогли передбачити все до дрібниць, щоб бажання гостей їхнього будинку виконувалися негайно і беззаперечно. Шампанське, прекрасна музика, веселі жарти, блискучі прикраси із золота і дорогоцінних каменів на знатних дамах — усе це створювало особливий святковий настрій. Граф Станіслав Потоцький (а він, як ми пам’ятаємо, був прекрасним танцюристом) почував себе щасливим. Він навіть не помічав, що більшу частину танців Жозефіна подарувала Юрію Вієльгорському. Станіслав танцював увесь вечір і не помічав багато чого з того, що бачили всі на цьому балі.

Коли гості почали розходитися, Станіслав, попрощавшись із Жозефіною, попрямував до своєї спальні. Він з усмішкою згадував увесь цей вечір, емоції переповнювали його.

«Мені так не заснути, — думав Потоцький. — Потрібно розповісти Жозефіні про грандіозну подію, що сталася зі мною, — вступ у нову смугу життя, про свої плани, сподівання, надії, та й просто поговорити».

Граф Станіслав постукав у спальню дружини. Відповіді не було.

«Уже спить? Ну нічого, вона буде рада мене побачити».

Потоцький відчинив двері — спальня була порожньою.

«Напевно, вона в туалетній кімнаті, — вирішив Станіслав. — Зроблю їй сюрприз — сховаюся у ліжку».

Несподівано на туалетному столику він побачив складений аркуш паперу. Недобре передчуття опанувало графом. Він неспішно розгорнув папір.

«Чекаю тебе в павільйоні в саду. Цілую, Юрій».

«Господи, навіть любовне побачення приховати не можуть», — ця думка чомусь першою виникла в голові Станіслава.

Тіло його обм’якло, і він стомлено опустився на ліжко Жозефіни. Якщо чесно, він чекав від своєї дружини такої витівки. Чекав і боявся цього. І справа зовсім не в графі Вієльгорському, а в її темпераменті, схильності до швидкоплинного флірту, бажанні постійно перебувати в центрі уваги, в її любові до компліментів і навіть до примітивних лестощів. Розумом Станіслав усе це розумів, але в душі… Ревнощі захлеснули його. Він безліч разів бачив зради чужих жінок і чоловіків і завжди ставився до цього філософськи, а іноді і з гумором. Але це не стосувалося його самого. А зараз настав час випити отруту подружньої зради і йому.

Чим більше Станіслав думав про те, що сталося, тим сильніше розпалювалося в ньому почуття гніву, і коли, нарешті, до спальні повернулася Жозефіна, він відчував до неї справжню ненависть.

— Стасе, — як ні в чому не бувало, з усмішкою мовила Жозефіна, — ти давно мене чекаєш?

— Де ти була, дорога? — насилу стримав свої емоції граф.

— Уявляєш, мене запросила до себе графиня Чижова. Вона отримала листа з Петербурга і терміново хотіла розповісти мені останні плітки.

Граф Станіслав мовчки простягнув їй записку Юрія.