Читати книгу - "Кінець світу в Бреслау"

— Це знаряддя трохи вийшло з-під вашого контролю.

Радник простягнув Віртові руку й рушив у бік Міського театру, чиє ледь розмите освітлення маячіло в сніговій імлі. Великі афіші, розвішані на стовпах, запрошували на Вагнерівського «Таннгейзера», дохід від продажу квитків з якого призначався на доброчинні цілі. Поодинокі запізнілі глядачі виходили із саней та автомобілів, поширюючи аромати парфумерного магазину. Радник купив квитка в партер й увійшов до освітленого вестибюля, оздобленого барочною позолотою. Потужні звуки увертюри, незважаючи на свою силу, присипляли товстого гардеробника. З півхвилини послухавши його хропіння, Мокк поторсав його за плече, повертаючи до дійсності. Залишивши в гардеробі засніжене пальто й капелюха, він, постукуючи паличкою, піднявся сходами на другий поверх. Відшукавши ложу номер 12, він легенько натиснув на клямку. Звуки ріжків відтворювали морський пейзаж. У ложі сидів кримінальний директор Мюльгауз, який здригнувся, коли радник сів біля нього. Скрипки зображували купання наяд.

— Тут нас ніхто не почує, Мокку, — сказав Мюльгауз і перевів подих, наче збираючись підхопити хор сирен «Naht euch dem Strande». — Ви знаєте, що Геншер з Четвертого відділу бачив сьогодні ваше фото, на якому ви приклали пістолет до голови Роберта? Вам відомо, що ви головний підозрюваний в організації самосуду над цим нещасним, що страждав на роздвоєння особистості?

Смички витинали безжально, з хірургічною точністю. Труби гули на глибокому чорному фоні басів. І тоді Венера почала спокушати Таннгейзера.

— Дякую за пересторогу, — сказав Мокк.

— Застерегти можна від чогось, чого можна уникнути. А я отримав від начальника поліції Кляйбемера наказ відсторонити вас від виконання обов’язків доти, доки Четвертий відділ завершить слідство в справі самосуду над Робертом, у скоєнні якою вас підозрює Геншер. Це не застереження, це кінець вашої кар’єри.

— Це був би кінець, якби Четвертий відділ довів, що я мав із самосудом щось спільне. А я від самого початку підживлю їхні надії. Скажу, що мене тішить сумний кінець Роберта.

— Ви зовсім не заперечуєте, що маєте із цим щось спільне. Ви лише сумніваєтеся, що проти вас знайдуться докази. Мені ви вже призналися, — горлав Мюльгауз, але його голос вторував арії Таннгейзера «Dir töne Lob». — До дідька, цей чоловік міг бути невинним. Убивав не він, а його хвороба! Ви це розумієте, ідіоте ви такий?

— Якщо й так… — тихий голос Мокка дуже виразно долинав крізь сумні звіряння знехтуваної Таннгейзером Венери, — то він був важко хворий, просто-таки смертельно хворий. Хіба можна дивуватися, що смертельно хвора людина вмирає? Хвороба вбила одних, потім убила і його.

Мюльгауз мовчав, а Венера й далі звинувачувала невдячного коханця.

Бреслау,

четвер 22 грудня,

пів на десяту вечора

Бреславське вишукане товариство юрмилося у фойє, випускало дим, пахло парфумами й рясно пітніло. Дами помахували павиними перами й впивалися цим юрмищем, замінником новорічного балу, якого вони вже ніяк не могли дочекатися. Чоловіки мляво обговорювали наближення свят, пожвавлення торгівлі й збільшення витрат. Пташине щебетання панночок супроводжувалося інтелектуальними зморшками на чолах молодиків, які мали свідчити про свідоме розуміння щойно побаченої інтерпретації Ваґнера.

Мокк витяг з портсигара цигарку «Арістон», розламав її навпіл і вклав до мундштука. Цієї миті в чиїхось пальцях спалахнув жовтий вогник і лизнув пошарпаний край цигарки.

— Доброго вечора, докторе Гартнер, — Мокк затягся димом. — Спасибі за вогника. Я й не знав, що ви любите Ваґнера.

— Нам треба поговорити в якомусь тихому місці, — сивувате волосся Лео Гартнера настовбурчилося, підсвідомо виражаючи пересторогу. У його поведінці відчувалося щось незвичне.

Мокк із розумінням кивнув головою і, заглибившись у юрбу меломанів, легенькими доторками почав торувати в ній дорогу. За ним поспішив Гартнер. Мокк вийшов у коридор і рушив до дверей, позначених золотим трикутником. Якийсь низенький дідок із зусиллями дзюркав у пісуар. Радник увійшов до однієї з кабінок, опустив кришку унітаза й сів на неї. Курячи цигарку, він чув такі самі звуки в кабінці поруч. Пролунав гонг, який, незважаючи на всю свою гучність, не зміг заглушити полегшеного зітхання старенького. Нарешті двері клацнули. Мокк і Гартнер стояли поруч, критично оцінюючи свої відображення у великому дзеркалі. Мокк повідчиняв усі кабінки, а тоді заблокував двері вбиральні своєю паличкою.

— У моїй групі експертів, — тихо проказав Гартнер, — є убивця.

— Продовжуйте, — Мокк наперед знав, що буде зараз: низка запитань і відповідей, своєрідний стиль розповіді доктора Гартнера, якого неможливо примусити розповідати швидше.

— Кого в моїй групі я підозрюю і чому? — Гартнер не розчарував Мокка. — Дільзен, — радник дмухнув у мундштук, і цигарка сипнула іскрами на дзеркало, — оскільки він працює в Міському архіві і є членом «Бреславського товариства парапсихічних досліджень» та Гоккерманн, який читав ту ж книжку, що й Ґельфрерт, підписуючись у реєстрі прізвищами славних учених мужів, портрети яких прикрашали Леопольдівську залу місцевого університету… Атож. Яким часовим періодом обмежуються дослідження моїх людей? Час обмежується двома-трьома століттями… Не про те йдеться. Я неправильно ставлю запитання. Які дати ми досліджуємо? Від останнього вбивства, тобто від 9 грудня до кінця року… Так. Щоб швидше встановити дату наступного вбивства. І що ми встановили? Що наступне вбивство