Читати книгу - "Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі"

На північному сході української землі ми завжди мали найлютіших ворогів, так званих «братанів», за походженням — нащадків Золотої Орди.

Приєднавши, за ярликами кримського хана Менглі-Гірея, до Московського князівства так звані землі (завойовані ще Золотою Ордою) «Західної Мещери» та Сіверщини, Московія вийшла на межі корінних територій Великого Литовсько-Руського князівства, утворивши спільний фронт (Московія — Кримське ханство — Османська імперія) проти Європи. З того часу розпочалися надзвичайно жорстокі війни Московії на загарбання земель європейських країн, що тяглися постійно до 1686 року.

У такі часи довелося жити і захищати свою землю великому і славному нашому предку Костянтинові Івановичу Галицькому (Острозькому) — знаменитому «Руському Ганнібалу». Шкода тільки, що нерозумні нащадки не зуміли використати корисні надбання предка у протистоянні з московським та кримським уламками Золотої Орди.

«Цей князь був не лише сувереном у своїх величезних володіннях, — він також володів… привілеями, притаманними незалежним можновладцям. Зокрема йому надали право ставити печатку на червоному воску. А це в той час вважалося королівською прерогативою. Діяльність Костянтина Івановича об’єктивно сприяла утвердженню ідеї, що Русь-Україна є землею, якою правлять свої суверени. На самому ж надгробку князя, котрий знаходився в Успенському соборі (до 1941 року. — В.Б.) Києво-Печерської лаври, його зобразили з короною. Так тоді зображували переважно королів» [46, с. 17].

Наші історики, пишучи свої праці, звичайно, раніше не мали можливості залучати новий, достовірний матеріал, наприклад листи кримських ханів до московських князів кінця XV — початку XVI століть. Тому українські науковці принижували та недооцінювали своїх великих предків-князів. Хоча, змушений заявити, що навіть зовнішні обставини тих років (XV–XVI ст.) спонукали робити цілком інші висновки щодо представників наших знакових династій. Зокрема — князів роду Острозьких.

Скажіть, будь ласка: якщо новоприєднані землі-князівства відразу ж після входження до Московії давали їй правлячу еліту — Оболенські, Глинські, Трубецькі, Вяземські, Мосальські, Бєльські, Новосельські тощо, то чи це не свідчить, як мінімум, про два факти.

Перший: Московія у ті роки була відсталою, провінціальною територією.

Другий: вихрещена татарська верхівка прибульців потрапляла у звичне, рідне середовище.

Не слід забувати, що навіть другою дружиною тогочасного Московського Великого князя Василя III стала донька Василя Глинського — Олена.

Якщо татарські православні роди і князівства, за ярликами кримського хана, збиралися під орудою Москви, то, зрозуміло, що Польща і Литва у ті часи з неменшою енергією зобов’язані були збирати православних русичів навколо первопрестольного Києва. Вони мусили протистояти орді. І, зрозуміло, що те протистояння мав очолювати найзаслуженіший князівський рід давньої Русі. Яким і була руська (українська) династія Галицьких-Острозьких. Як польські та литовські правлячі роди, так і українські в усі часи, за будь-яких обставин знали, який князівський рід був найвищим та найпочеснішим.

Тому й не дивно, що князь Костянтин Іванович, очоливши те люте протистояння кримській та московській ордам, із 1497 року став гетьманом Великого Литовсько-Руського князівства. Він за життя мав королівські права: під час воєн міг стратити людину за непослух, у мирні дні йому дозволялося ставити печатку на червоному воску, а на надгробку князя зобразили в короні.

Не забуваймо, предки Костянтина Івановича носили королівські корони. Тому й він мав такий привілей.

Навіть якщо той образ (на монументі) алегоричний, то церква і давнє суспільство могли зробити виняток лише для людини, яка мала на те право. І тільки!

Люди зобов’язані шанувати своїх предків. Це один із постулатів християнства: предки — від Бога!

Головним у діяннях українського князя Костянтина Івановича Галицького (Острозького), звичайно, була війна чи, по-іншому, — протистояння з ворогами Вітчизни: татарами, московитами і турками, які плюндрували її землі. Досить змістовно з цього приводу написав професор В. Ульяновський : «…Головним у житті Костянтина Івановича стала війна. Великий гетьман… брав безпосередню участь у всіх акціях та воєнних виправах проти татар і турок, а також проти… (московитів. — В.Б.). В обох випадках сенсом боротьби був захист державної території та людності. Цікаво, що принцип віри… не діяв, хоч літописи підкреслювали особливу жорстокість магометан (та не забуваймо, що ті літописи редагували московити. — В.Б.).

Але для князя Острозького різниця між ворогами… полягала лише в способі військових виправ татар і московитів, що потребувало різної тактики ведення військових баталій.

Власне, уся діяльність К.І. Острозького як воєначальника спростовує ідеологему… (московитів. — В.Б.) щодо опозиції «єдиновірній Русі» й «мусульманському Сходу». Військові виправи Острозького проводилися за принципом: свій-чужий» [46, с. 22].

Московити для князя Костянтина Івановича Острозького (Галицького) у ХV–ХVІ століттях, як і для всього руського (українського) люду, були чужими. Скажімо конкретніше: були загарбниками, тобто — лютими ворогами.

За минулі роки і століття у наших відносинах нічого не змінилося. Я пишу ці рядки 10 квітня 2014 року, коли московити-загарбники знову прийшли на нашу землю.

«Серед гучних перемог гетьмана Костянтина Івановича Острозького осібне місце займають ті, які він одержав під Вишнівцем та під Оршею. Обидві події дістали значний резонанс і були докладно описані книжниками (переважно польськими. — В.Б.). Під Вишнівцем, поблизу Лопушни, очолюване князем 6-тисячне військо погромило учетверо більші сили кримського хана Менглі-Гірея, звільнивши 16 тисяч полонених (28 квітня 1512 р.). Перебіг битви відтворено у поемі невідомого автора «Про вибиття татар перекопських під Вишнівцем року 1512-го» [44, с. 524].

Автор пропонує за цим давнім першоджерелом дослідити, як