Читати книгу - "Іван Сила на прізвисько «Кротон»"

Руки її тремтіли, наче від морозу. Іван погрів їх у своїх долонях, погладив холодні кістки.

— Заробить іще — та додому прийде, — пробував розрадити бабку. Але та лише схлипувала жалями і ще більше збиралася у клубок.

Майже до вечора ходив по селу, шукав родичів, давніх знайомих. Десь перед заходом сонця натрапив на Хриптового Андрія, що викорчував пні недалеко від своєї хижки. Він не міг обійти цю хату, його тягло до неї якоюсь невидимою силою.

— Видовбаю їх, неборе, а потому все літо буду користуватися, — сказав Андрій, обпершись на чекана. — Красну землю буде мати поміщик Горонді. Вилежалася, відпочила…

Андрій вийняв з кишені дешеву пачку тютюну, відірвав невеличкий листочок, насипав на нього перетерте куриво, закрутив чорними пальцями та й почав кресати вогню, прикректуючи та жмурячи очі. Сухий чір[105] загорівся від іскри, задимів, як у церковника кадило. Івану справді почувся запах ладану. Андрій закашлявся, краєчком долоні витер з великих сірих очей сльози:

— Життя наше, як тонка нитка…

А Іван дивився на двір, на віконця низької хатини. Здалеку він хотів побачити свою юність, а вона не виходила, не виглядала, не бігла до нього, як тоді… Вона тепер Андрійова…

Над селом валандався надвечірок: сумний, сірий, як і Андрієві очі. Раптом задзвонили мідні дзвони, мовби селяни ховали у величезну глибоку ніч ще один худенький день. Андрій зняв клебаню, перехрестився.

«Так-так! Так-так! Так-так!» — біжать вагони, залишаючи позаду себе дим від карпатського лісу.

Іван стоїть коло вікна, дивиться на поле, пошматоване та полатане, як і людська доля, невеличкими дарабчиками[106]-нивками, що обшиті нетривкими борозенками, і знов перед ним з’являється бідна Верховина, що скніє в закутині.

— Ми вже скоро дома, Іванку, — перервала його думку Ружена.

— Вже скоро, дорогенька…

«Дома! Хіба може бути домівство на чужині? Вона, правда, має право так казати. Та й діти тут народилися. Їх уже в школу треба давати. Але яку? До чеської їх не дам. Відправлю ліпше до діда…»

— Ну, дорогенький татку, збирайся. Поїзд уже підходить до вокзалу.

«Ба чи все життя буде на колесах?» — питає себе. І ніби чує відповідь: «То все від тебе залежить, як собі постелиш, так і виспишся…».

Ешелон заскреготав буферами, наче розгнівався, що паротяг прикотив його сюди, у таку тіснину.

— Де мій вузлик? — заметушився старшенький, заглядаючи мамі в плетений кошар. — Де мій вузлик? — поглянув на няньки, як голубий ряст перед світанком, очима.

— Який вузлик?

— Там косиці були. Проліски.

— Дома забув, може. В дідика, небоже.

— Я хотів посадити у нас.

— Не будуть рости. Пов’януть. Та земля їм чужа.

Іван погладив свого синочка по голові, потеребив волосся, що, як у дівчинки, спадало над вушками. «І ти, небоже, не переймешся на чужій землі, бо дуже тяжко приживатися. Велику, нелюдську силу треба мати чоловікові, аби міг вижити на чужині. Сто років проваландаєшся зайдою, а на сто перший додому закортить…».

Серце тривожилося. Івану здавалося, що воно ось-ось вирветься з грудей, і він стане бездиханним, неживим. Його дратували і перехожі, і їхні голоси, і цокання кінських копит, і перегук автомобілів — усе ставало на заваді, бо заважало думати про отчий край. І коли підійшли з Руженою до «Герцфертов-цирку», його аж затрясло: з великої афіші очі припікало чужинське прізвисько. Він, як підточений, охляло волік ноги, роздивлявся навкруги, наче ступав тут уперше. Перед очима все ще була то стара Кормошка, то нянько, то Хриптів Андрій з Теркою, то поїзд, котрий ще й досі вистукував колесами у голові…

Заняття проходило якось мляво. Іван, здавалося, через усю силу виконув свої номери. Ніби слабшим став після того, як побував дома.

Зате пані Герцфертовова була в чудовому настрої. Ще б пак! Була десь у Швейцарії, повиправляла собі зморшки, змінила зачіску. Тепер її навіть на жарти тягло:

— Розлінувалися, мої ведмедики, чи не так? — спитала, як усі зібралися в коло. — Може, завеликі вакації були?

— Пролетіли, як горобець! — відповіла Регіна.

— Молодим завжди так здається! — ущипнула її власниця цирку. — Чи не правду кажу?

Пані Герцфертовова чекала, що реготом відгукнуться на її жарт. Та артистам чомусь не дуже кортіло сміятися з її шпильок. Посміх більше викликали її штанці, що не зовсім пасували до її ніг, розмальованих на литках синіми вузлами жил.

— Сьогоднішню прем’єру ми присвячуємо нашій вельмишановній і дорогій людині, — пані Герцфертовова перейшла на ділову розмову. Вона повернулася в той бік, де сидів у м’якому фотелі-кріслі жовклявуватий, нахмурений пан з великою головою та позолоченими окулярами на носі. Може, то новий коханець пані Герцфертовової? А, може, й чоловік? — Нам представлена велика честь — дати концерт для президента Чехословацької республіки. Ми постараємось виступити якнайкраще. Чи не так, мої колеги?

— Виступимо! — відповіла Реґіна.

— Може, за час перепочинку хтось скомпонував новий номер? — і зиркнула на Івана. — Може, ви щось маєте, пане Сило?

«Ба ци казати, корінець би їй висох?». Необавки сердито буркнув:

— Маю!..

— О, я