Читати книгу - "Янголятко в кутих черевиках. Книга друга"

— Ой-йо-йой! — лише й можна було сказати.

Ліпше б то були тварюки мого Татуся. Адже тепер він нічого не міг заподіяти мені, аж до Останньої Битви.

Він, але ж не якийсь інший Диявол. Тим паче тварюка, що залишилася без господаря.

Вони мчали лавиною, вони вчули мене. Вони мчали, щоб убити, й нічого не могло зупинити їх.

Ні мої постріли:

— Бах! Бах! Бах! — червоні цятки, відкинута ними або ввіткнута в Порожнечу тварюка.

Ні слова Любові.

Я звела догори пусті руки й вимовила Слова Любові.

Боже ім’я обернулося блискавкою. Удар, вибух і зниклий укупі з тварюками пагорб.

Пекло здригалося. Ця маленька частинка пекла.

— Не кидай мене! — блискавка.

— Хай не буде мені страшний! — блискавка з моїх рук — у зметених блискавкою тварюк.

— Бо на Тебе покладаюся!

Слова Любові.

Але їх не було так багато. І вони наближалися до мене.

Блискавка пробиває Порожнечу. Обгоріле Ніщо. Темінь, яка повільно заповнює Порожнечу.

Я посилала на них блискавку за блискавкою. Але вони мчали до мене.

Я збагнула, чому не можу зупинити їх, лише тоді, коли побачила на шестикрилій звірюці Дияволку.

Її люті не було меж.

Саме злість творила нових почвар натомість забитих мною.

І я з цим нічого не могла вдіяти.

Навіть якщо я побіжу, то вони наздоженуть мене. Я спалю їх, скільки зможу, але вони розірвуть моє тіло. Вони поспішатимуть з’їсти бодай щось, допоки чорна блискавиця Дияволки не віджене їх від того, що від мене залишиться.

Адже найпочесніший трофей — це мертвий янгол.

Отак узяти та й убити янгола. Знічев’я. Натрапивши на Крихітку, яка вбила тварюк, покликаних захищати її.

Я залишусь, але кінець буде той самий.

Мертвий янгол.

Прибитий до колони в самому центрі Великого Пекла. Як доказ нового Зла, як доказ того, що Зло теж може воювати.

За мить усе скінчиться.

Ось останній патрон. Лава оточує мене. Довкіл — самі тварюки. Тепер навіть не втечеш.

Кожний диявол готує свою армію до тієї миті, коли виходитиме з пекла. Одна й та сама історія, лише багатьма мовами. Та Велика Битва наприкінці.

Тепер я не поставлю слово «Кінець». Тепер я не встигну його написати.

Тварюки оточили мене.

Армія Остаточної Битви, зібрана Розпусницею верхи на Шестикрилому Звірові.

От і все.

Адже мій Вітчим теж зібрав свою армію. Тільки я не бачу її.

Його почвар, його зібраних посеред всесвітнього Нічого демонів та чудовиськ, його грішників, зваблених, аби наповнити ними своє пекло.

Можливо, колись згодом.

А тепер кожний грішник та кожна тварюка — тільки задля участі в битві.

Саме час посилати мисливців, щоб ловили здичавілих монстрів у глибинах Пекла. Творити нових почвар зі своєї власної чорноти. Звіряти з книгами всі виконані угоди щодо продажу плоті й душі. Вербувати найманців у різних світах. Оживляти мерців, пообіцявши їм царство мертвих за перемогу в Останній Битві.

Так створив свою армію Вітчим. Так створила свою армію Дияволка на шестикрилому звірові, котра хотіла мене вбити.

Хотіла, але не змогла, бо побачила світіння Правдивого Світла.

Ми з Дияволкою-Вершницею — як окраса чорного гобелена армії, куди вплели нас її тварюки. Рука, здійнята вгору, як наказ:

— Убийте її, — але не мовлене:

— Убийте.

— Це може бути лише примара, — сказала вона.

— Та ти що? — посміхнулась я.

— Може, це всього-на-всього оповісник?

— Ми можемо зачекати, поки він прийде.