Читати книгу - "Флорентійська чарівниця"

Герцог Джуліано одразу впізнав Кара Кьоз — жінку з чарівного дзеркала, об'єкт своєї одержимости в зародку, і серце тьохнуло від радости в його грудях. Зауважив її також і Лоренцо де'Медичі, і в його хтивому серці одразу появилася мрія заволодіти її тілом. Що стосується Арґалії, то він чудово усвідомлював небезпеку пишного показу своєї коханої у місті, перед самим носом герцога, чий дядько з таким же іменем безсоромно вкрав попередню міську красуню у її чоловіка Рогатого Марка Веспуччі, психіка якого була настільки зруйнована через втрату коханої, що після її смерти він відіслав весь її одяг і всі її портрети, тобто все, що залишилося від неї, до Палаццо Медичі, а тоді пішов до мосту Грацій і повісився. Але Арґалія не був схильним до самогубства й розраховував, що герцог не наважиться затівати суперечку з воєнним командувачем, якого він щойно призначив на посаду і якого вітало все місто.

— А якщо він таки наважиться на необачний крок і спробує забрати її у мене, — думав Арґалія, — я зустріну його зі своїми людьми, і йому доведеться стати Геркулесом або Марсом, щоб вихопити її з моїх рук, але зрозуміло, що його вразлива душа на таке не здатна.

А наразі Арґалія був радий похвалитися нею.

Щойно юрба побачила Кара Кьоз, містом пішов поголос, який заглушав усі інші звуки дня; після прибуття Арґалії зі своїми дамами до Палаццо Коккі дель Неро запала незвичайна тиша, а флорентійський люд споглядав прибуття у своє середовище фізичної досконалости — смуглявої красуні, яка заповнювала у їхніх серцях вільне місце, що лишалося незайнятим після смерти Симонетти Веспуччі. Вже за мить після появи на площі вона запала у міське серце як незвичайне обличчя і його новий символ, як втілення у людських формах незрівнянної краси, якою володіло місто. Смуглява пані Флоренції: поети тяглися до пера, художники до пензлів, а скульптори до різця. Простий же люд, сорок тисяч найгаласливіших і найбуйніших у всій Італії громадян міста, вшановували її по-своєму — тишею. Тому всі чули, що сталося, коли герцог Джуліано та Лоренцо де'Медичі зустріли загін Арґалії перед входом до їхнього чотириповерхового будинку з трьома високими арочними входами у фасаді pietra forte. Над дверима у центрі фасаду був герб родини Коккі дель Неро, який переживаючи нелегкі часи, продав палац Медичі. То був найвеличніший архітектурний шедевр на вулиці шедеврів, де також були споруджені помешкання найдавніших родин міста: Сольданьєрі, Мональді, Бостікі, Козі, Бензі, Бартоліні, Камбі, Арнольді та Давіцці. Герцог Джуліано хотів показати Арґалії, а також усім іншим, наскільки він був щедрий, і зробив це, сказавши кілька слів з багатьма пишномовними виразами і навіть поклоном не до Арґалії, а до Кара Кьоз.

— Дуже радий, — промовив він, — надати цьому витонченому самоцвітові оправу, яка гідна його чарівности.

Кара Кьоз відповіла срібним дзвіночком.

— Пане, я не іграшка, а принцеса королівської крови з дому Тимура та Темюджина — Чингісхана, якого ви називаєте Чингізханом, і сподіваюся, що до мене звертатимуться відповідно до мого ранґу.

Монгол! Моґор! Чарівні чужоземні слова покотилися натовпом, створюючи майже еротичне поєднання хвилювання та жаху. І тепер уже Лоренцо де'Медичі, запаленілий, зарозумілий, який сказав те, що дехто відчував, таким чином підтвердив припущення Арґалії про своє хлопчаче марнославство та вторинність.

— Арґаліє, який же ти дурень, — вигукнув Лоренцо. — Викравши цю нахабну доньку Маґора, ти прикличеш на наші голови Золоту Орду.

Арґалія статечно відповів:

— Це справді було б великою подією, тим паче, що Орда розбита, а її міць назавжди зламана предком принцеси — Тамерланом уже понад сто років тому. До того ж, панове, я нікого не викрадав. Формально принцеса була полонянкою шаха Персії Ізмаїла, а я звільнив її після перемоги над ним у битві під Чалдираном. Сюди вона прибула з власної волі, сподіваючись укласти союз між великими культурами Європи та Сходу і знаючи, що у нас вона може багато чого навчитися, а також вірячи, що вона може і нас багато чого навчити.

Юрба сприйняла сказані слова прихильно, дуже вражена новиною про причетність нового захисника до перемоги у тій вже легендарній битві, а тоді почулися схвальні вигуки на честь принцеси, що унеможливили будь-які заперечення щодо її присутности. Герцог Джуліано майстерно оговтавшись від збентеження та замішання, простягнув руку, вимагаючи тиші.

— Прибуття такої поважної гості, — вигукнув він, — Флоренція мусить відсвяткувати, і Флоренція це зробить.

У Палаццо Коккі дель Неро був чи не найкращий grand salon у місті, себто зал двадцяти трьох футів завширшки, п'ятдесяти трьох завдовжки і двадцяти заввишки; освітлений віконними вітражами зал, в якому можна було розважатися на надзвичайно широку ногу. Головна спальня, так звана Шлюбна Палата, могла похвалитися фресковими фризами на всіх чотирьох стінах із зображеннями сцен із романтичної поеми Антоніо Пуччі, в основі якої лежала давня прованська любовна історію, а також була кімнатою, в якій двоє (або ж навіть троє) закоханих могли днями і ночами збавляти час, не виходячи з будинку. Іншими словами, це був палац, в якому Кара Кьоз могла поводитися, як всі знатні дами Флоренції, коли їх не бачили простолюдини, ізолювавши себе від усіх, крім найкращих, людей міста. Однак принцеса не збиралася проводити час у такий спосіб.

Певна річ, що і вона, і Дзеркало насолоджувалися життям з відкритим обличчям. Вдень принцеса прогулювалася велелюдними вулицями, ходила на ринок або ж просто