Читати книгу - "Флорентійська чарівниця"

магії, або, принаймні, ті ознаки, які були очевидні, з якихось причин не викликали підозри. Відьми любили ходити по лісу, про це знали всі, але, гуляючи лісом, Кара Кьоз та Дзеркало були, на думку добрих людей Перкуссини, просто таки «чарівними». Випадок з мандрагоровою галявиною не набув широкого розголосу, і, що дивно, іль Макія більше не знаходив її, а також не бачив висмикнутих рослин обома Анжеліками, тому Ніколо та Аґо дещо сумнівалися, чи взагалі той випадок трапився з ними.

Було видно, що відьми мають сильні лесбійські нахили, але нікого, навіть Марієтту Корсіні не турбувало, скажімо, те, що вони надумали спати в одному ліжку.

— А що тут такого, це ж бо лише за компанію, — казала Марієтта чоловікові млявим голосом, а він важко кивав головою, ніби після надмірної кількости випитого пополудні сонливого вина. Щодо відомого ентузіазму відьом до спаровування з Дияволом, то в Перкуссині просто не було Дияволів, і жоден з них не вилазив з Пекла кудкудакати у багаттях чи сидіти, як боввани, на дахах таверн чи церков. Тривала доба полювання на відьом, і у дворах міста жінки зізнавалися у злих діяннях — у приневоленні сердець та умів добропорядних громадян за допомогою вина, ладану, менструальної крови та води з черепів мертвих. Ніде правди діти, всі у Перкуссині були закохані у принцесу Кара Кьоз, але обожнювання, яке вона вселяла, за винятком, мабуть, сексуально заклопотаних близнюків Фрозіно, було абсолютно чистим. Навіть Аґо Веспуччі, романтичний телепень, який би кохав її, як він висловився, аж «поки смерть не розлучить нас», не мав у той час жодних ілюзій щодо можливости стати її тілесним коханцем. Втіху давало навіть саме обожнювання.

Ті, хто потім оцінював й аналізував кар'єру флорентійської чарівниці, передовсім Джан Франческо Піко делла Мірандола, небіж великого філософа Джованні та автор La Strega owero degli inganni dei demoni («Відьма або обман демонів»), дійшов висновку, що міазми схвалення, які Кара Кьоз створила навколо Перкуссини і які дуже швидко поширилися по всій окрузі у таких місцях як Сан Косчино та Вал ді Пеза, Імпрунета та Біббіоне, Фальтіньяно та Спедалєтто, стали продуктом навмисного чаклування надзвичайної потужности, мета якого полягала у випробовуванні своїх сил — тих самих сили, які вона і далі використовувала для чудодійних впливів у самому місті і на саме місто Флоренцію — і полегшенні свого входження у те, що могло бути ворожим оточенням. Джан Франческо свідчить, що коли Арґалія Турок повернувся зі швейцарцями-велетами, то побачив величезний натовп, який зібрався біля будинку Макіавеллі, ніби з нагоди якогось дива, ніби у Перкуссині матеріалізувалася Мадонна і кожен прийшов подивитися на неї. Коли ж Кара Кьоз та Дзеркало вийшли з будинку у найкращому вбранні з парчі, поблискуючи самоцвітами, люд, по суті, упав навколішки, очевидно, просячи благословення, яке, усміхаючись, вона мовчки дала їм ледь піднесеною рукою. А потім вона поїхала, а Марієтта Корсіні, ніби прокинувшись від сну, кричала на людей, що топтали її подвір'я, і казала їм розходитися. За словами Джіана Франческо, «селяни прийшли до тями і були дуже здивовані тим, що стояли саме в тому місці. Чухаючи голови від подиву, вони верталися до своїх домівок, полів, млинів, лісів та печей».

Андре Альчато, вважаючи, що відьми та їхні прихильники мусили прийняти рослинні ліки, приписував дивовижну «Перкуссинську подію» нездоровим дієтичним звичкам місцевого люду, що став дуже вразливим до фантазій та галюцинацій, тимчасом як Бартоломео Спіна, автор De Strigibus, написаної десятьма роками потому, пішов ще далі, припустивши, що Кара Кьоз, буцімто, ввела селян у стан сатанинського шаленства і провела широкомасштабну розгнуздану Чорну Месу, хоча свідчень для такої наклепницької підозри у тогочасних історичних записах не існувало.

------------------------------

В'їзд у Флоренцію нового condottiere міста та головнокомандувача флорентійської міліції Антоніно Арґалія, якого називали Турком, вітали пишними святкуваннями, якими місто славилося далеко за своїми межами. На П'яцца делла Сеньйора було споруджено дерев'яний замок й інсценізовано його облогу; сотня воїнів обороняли споруду, а дві-три сотні намагалися взяти її. Ніхто не мав при собі лат, але всі билися так відчайдушно, штрикаючи один одного списами та кидаючи невипаленою цеглою один одному в голову, що багатьом акторам довелося піти до лікарні Санта Марія Нова, а дехто з них там, на жаль, і помер. Також на П'яцца відбувався і бій биків, які, знову ж таки, відправили багатьох відчайдухів у лікарню. Потім на чорного жеребця випустили двох левів, але кінь дав гідну відсіч першому нападові лева, сильно б'ючи його копитами від Меркантантії, місця засідання Трибуналу Купецької Гільдії, аж до середини П'яцци, так що король звірів утік і сховався у тінистому закутку площі, а потім жоден з левів не наважувався розпочинати бійки. Це розцінили як добрий знак, оскільки кінь, очевидно, уособлював Флоренцію, а леви — її ворогів з Франції, Мілана чи якогось іншого мерзенного місця.

Після підготовчих заходів до міста ввійшла процесія. Першими в'їхали вісім ‘dfici, або ж платформ на колесах, з акторами, які розігрували сцени перемог видатного полководця античности Макуса Фуріуса Каміллюса, Цензора та Диктатора, так званого Другого Засновника Рима, та зображали численних полонених, узятих під час облоги Вейї майже дві тисячі років тому, і тим самим натякали на багатство воєнної здобичі, велику кількість трофейної зброї, одягу та срібла; потім з'явилися чоловіки, що співали і танцювали на вулицях, і чотири ескадрони вершників у латах, зі списами напоготові. (Швейцарці-велети Отто, Ботто, Клотто і д'Артаньян опікувалися вишколом пікового бою, оскільки цілий світ боявся навиків ведення пікового бою швейцарської піхоти, і зростання вправности міліції в орудуванні списами було зауважено всіма вже після кількох попередніх навчань.) Нарешті у великій брамі з'явився Арґалія в оточенні чотирьох швейцарців-приятелів, а Костянтин Серб їхав одразу за ними між двома чужими паннами, а тоді рушила сотня яничарів, вигляд яких вселяв жах у серця всіх, кому вони потрапляли на очі.

— Наше місто в безпеці, — лунали крики, — слава непереможним захисникам.

Саме назва «Непереможні» пристала до охоронців міста. Герцог Джуліано, махаючи рукою з