Читати книгу - "Нестяма"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
I зачиняється в кімнаті з магнітофоном, і робить там голосніше музику.
Володя біля дверей прощається з Люсею, та несміливо пробує його поцілувати, але їй не вдається.
— Тоді я — залишаюся, — постановляє жінка.
На балкон чоловіки виносять іще один стіл, звідти смачно пахне. З кімнати Соні пахне гучна музика, тобто лунає.
Люся стукає туди в двері.
— Соню, а ти не хочеш мені допомогти?
Жодної відповіді. Лише музика дужчає.
— Так що, я повинна сама все робити? — обурюється Люся.
Але не Володя:
— Ну, зрозумій нарешті, який у неї сьогодні день. Чого ви всі її смикаєте? Люсю, ну прошу тебе. Вона ж має клопіт — їй треба ще музику приготувати, — бурчить Володя.
— Музичний супровід?
— Що-що?
Люся на це спритно цілує Володю.
Двері з Сониної кімнати відчиняються, Соня тримає в руках магнітофон, роздивляється його.
— Ой, дивіться! Ой, тут написано «СОНІ», це Соні, це значить — мені, Соні, це.
— Поза сумнівом, — кидає Ніна.
Соня зачитується:
— Вово, сьцо таке (читає) «Долбі систем»? Я цю кнопочку не знаю її.
Володя й Люся знизують плечима.
Соня зупиняється.
Люся радісно підперізується фартухом, разом із Ніною пораються біля крану, Ніна миє і протирає фужери. Люся протирає Соню:
— Твій Вова, знаєш, що мені сказав? «Люсю, вона, Соня, така самотня в Києві... Вона все: і друзів, і батьків, і великий спорт — все покинула в Херсоні...»
— Ідіот! Мені каже! «Навчи її англійської мови!» Це мені, мені, мені? Я її навчу, я їй таку англійську мову придумаю... Ідіот. Таку мову вигадаю їй, нехай її в інститут здасть!
Ніна набирає води в фужер, п’є її маленькими зажуреними ковтками.
— А ти... не пробувала з нею поговорити? — тисне Люся.
— Я? Про що-о? Та я — просто боюся, боюся її. Вона ж — спортсменка. — Перекривляє. — КаМееС!
— Та бреше вона. Яка з неї спортсменка?
— Типова.
— Хто? Брехуха чи спортсменка?
Люся мавпує Соню:
— «Я КаМееС! Я — ДеСеСа»!
Обидві сміються.
— Ти повіриш, оце поговорила, як із рідною людиною, аж мені легше, легше стало, ти частіше приходь.
— Та мені якось незручно, — вірить Люся. — Тут нова сім’я.
— А ти приходь до мене. До старої сім’ї.
— Ви ж — розмінюєтеся, — огинається Люся.
— Ми?! Та — нізащо! Що я виміняю з дитиною на цю халупу? Таку ж саму халупу? Халупу, халупу. Тільки в іншому місці. Таку, таку саму, саму.
— Твоя правда. А... він? — завмирає Люся.
— Не чекав. «Як? Що ти собі думаєш?» А я йому: «А де мої гроші на кооператив? Де? Де? Де?»
— Молодець, — каже Люся чи про Ніну, чи про Вову.
— Я йому: були б гроші цілі — я б стояла на черзі й не заважала вашому особистому життю. А так — нікуди я з дитиною звідси не піду.
— Молодець.
— Я йому по-о-о-опулярно пояснила, що дитині потрібен, потрібен, потрібен батько. I добре, що він витратив гроші. Куди тепер він піде?
— Звісно. Як це син ростиме без батька? Що з нього тоді виросте?
Христина Свиридівна заносить авоськи, стукає в Сони-ні двері:
— Соню!
Музика тихішає.
— Сцьо, бабусю? — співає синхронно дівчина.
— Допоможи мені овочі почистить.
Соня думає завдовжки з паузу:
— іду.
Коли вони з’являються на кухні, Ніна і Люся демонстративно виносять фужери протирати на балкон, там вони виймають по цигарці.
Їх наздоганяє голос Юри:
— Мамо! Мамо! Кинь цигарку!
Відповідає ж Соня:
— Так зіпсувати дитину цю!
Стара жінка Христина Свиридівна одсовує ножа.
— Чому? Я не вважаю Юру зіпсованим хлопчиком.
— Ну, сцьо це за ім’я — Юра? Як йому зити з таким ім’ям? Далі йому?
— Чим же воно погане? — Христина Свиридівна.
— Тепер зе люди називають не так вони. Люди називають: Максим, Єгор, Денис, так називають.
Христина Свиридівна перестає різати:
—
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нестяма», після закриття браузера.