Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

— Та я ж сищик, а не полководець, — сумнівався я.

— Ви — полководець! Ми ж знаємо, як ви самотужки розтрощили цілу орду абреків, що хотіла захопити потяг!

— Добре, я подумаю. І я ж на службі, мені треба поговорити з начальством, — нагадав я.

— З начальством вашим і ми поговоримо!

Далі знову почалися роги з вином, нові й нові страви. Останнє, що запам’ятав, як сидимо за столом і співаємо. Господарі — свої пісні, а потім я наші. І так добре, так добре!

Прокинувся я наступного дня по обіді з такою головою, наче у ній бомба вибухнула і от-от черепок рознесе.

— Іване Карповичу, прошу за мною. — Демидко був поруч, відвів мене до туалету, де тримав за пояс, поки я блював. Далі підніс графин води. — Боржом — те, що треба зараз для вашого шлунку.

Я жадібно випив воду і впав на стілець.

— Пане підполковнику, я не дуже добре пам’ятаю, що там учора було. Чи не трапилося з мого боку якихось ганебних вчинків?

— Та ні, Іване Карповичу, так ви добре співали, що я аж розплакався. Подумати не міг, що ви стільки наших пісень знаєте. А коли про солов’я на калиновім кущі співали, так усі гості теж заплакали. Хоч слів і не розуміли, але серцем усе відчували!

— Вони хочуть якісь загони створювати, для боротьби з абреками. Мене запрошували отаманом. Не хочеться їх ображати, треба якось пояснити, що начальство не відпускає, а я ж людина військова, мушу дотримуватися дисципліни, — попросив я.

— Поясню, за це не хвилюйтеся.

— Що там полонений? Розповів щось?

— Каже, що вони сиділи у горах, пиячили після вдалого нападу на якийсь маєток. Коли прискочив чоловік із Батума, наказав атакувати потяг. Для цього зійшлося одразу три банди абреків. Мусили знайти вас.

— Мене?

— Ага. Їм вас описали, сказали, в якому саме вагоні їдете. Ці абреки були просто виконавцями, а хтось усе планував. Послав людину з револьвером, яка на станції пройшла до паровоза. Попросився підвезти, потім, коли абреки напали, дістав зброю і наказав зупинятися. Потяг мусив зупинитися, абреки — наскочити і вбити вас.

— Саме вбити? Не викрасти?

— Ні, саме вбити. Так сказав полонений, — кивнув Демидко.

Я покрутив головою. Знову зробилося мені зле. Попив іще водички.

— Треба перевірити у Тифлісі телеграф, чи подавав хтось телеграми на Батум учора вранці. Якщо подавав, то які і хто саме.

— Зараз накажу нашим хлопцям у Тифлісі це перевірити.

— А мене відведіть до полоненого. Хочу з ним іще поговорити.

Демидко відвіз мене до будівлі військової комендатури Батума, де мене провели у підвал. Там сидів полонений абрек. Кулі з ніг йому витягнули, а обличчя добряче пошкодили. Сидів весь у синцях, лівого ока не видно, губи наче вареники. Абрек російською не розмовляв, довелося скористатися перекладачем. Я поцікавився, хто віддавав наказ, згідно з яким одразу кілька банд абреків полишили свої лігва і об’єдналися для такої зухвалої справи, як напад на потяг. Абрек не сказав, хто саме, але повідомив, що ватажок їхньої банди час від часу їздив до Батума, звідки привозив гроші та зброю. Куди саме їздив, полонений не знав.

— Може, його ще побити? — спитав Демидко.

— Та Бог із ним. Ходімо тепер дізнаємося, з ким зустрічався Саркісов.

Виявилося, що покійний полковник мав розмову з комендантом Батума, після чого рушив до порту. Поїхали туди і ми. Демидко спочатку хотів лякати людей посвідченням, але я його зупинив.

— Повірте мені, пане підполковнику, нажахати людину легко, але зиску з цього завжди мало. За відомості треба платити.

Я пішов розмовляти з портовими. Тому гривеник, цьому. То всі російської не знали, а то вмить забалакали, і невдовзі ми дізналися, що полковник Саркісов у порту справді був і мав довгу розмову з Аміраном Барадзе, власником кількох суден, про якого ходили чутки, що він один з найвідоміших контрабандистів Чорного моря. Пішли ми до того Амірана, який жив неподалік від порту в будинку, більше схожому на фортецю. Будинок охороняли озброєні люди, які сказали, що господаря немає вдома.

— Що ж, доведеться козаків викликати. Пане підполковнику, я тут почекаю, а ви візьміть ескадрон, щоб усе тут обшукати, — сказав я.

Охорона на стінах почула мої слова і забігала. Невдовзі хвіртку нам відчинили, і ми зайшли у двір, де чекав сам господар. Уже з очей було видно, що той Аміран Барадзе хитрий лис, якого притиснути буде важко.

— Полковник приходив, питав, чи немає в мене східних парфумів для жінок. Я пообіцяв дістати, — відповів господар на наше запитання про візит покійного Саркісова.

Перед тим він запросив нас до столу з чаєм і солодощами. Розмовляв російською господар непогано. Мене мав зрозуміти.

— Дивіться, пане Аміране. Полковника Саркісова підозрюють у роботі на турецьку розвідку. А зараз же воєнний стан, через який військова контррозвідка отримала дуже широкі повноваження. І от