Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— Кажіть як є.

— Річ у тому, що в Кіндратія були досить погані стосунки з батьком. Дуже погані. Насправді Кіндратій завдав йому багато болю. Завдав не тому, що був поганою людиною, а тому, що був хворий. Важко хворий. Ми намагалися йому допомогти, але не змогли.

— І батько погодився, щоб єдиного сина поховали бозна-де?

— Чому ж бозна-де? Його поховали у нас, у «Білому Єрусалимі», в лікарні, яка виникла і продовжує своє існування завдяки грошам пана Нікіфорова. Ми — його дітище, у нас — це зовсім не бозна-де.

— То ви існуєте на гроші Нікіфорова? — спитав я. Лікар усміхнувся.

— Іване Карповичу, мені здається, ви знаєте про це, але чомусь питаєте. Ви ж найкращий сищик імперії, і я повірити не можу, що ви їхали кудись, не знаючи куди саме. Ми можемо йти, чи ви ще хочете подивитися могилу бідолашного Кіндратія?

Я присів біля могили. Як такої її не було. На наших цвинтарях завжди насипають горбочок. Тут же землю втрамбували, щоб жодного горбочка не залишилося. Видно було, що копали, але чи було тіло в могилі, я знати не міг.

— Ви сповіщали поліцію?

— Ну звісно! Як інакше? Вони провели перевірку, склали акт. Усі документи в моєму кабінеті.

— А чому нікого не видно? Де всі?

— У нас зараз починається обід. Може, з дороги хочете поїсти?

— Та можна б було.

— Сказати, щоб принесли їжу до мого кабінету?

— Ні, я хотів би в їдальні.

— Тоді ходімо.

Лікар повів мене до довгої одноповерхової будівлі, як і все тут, пофарбованої у білий колір. Коли ми зайшли всередину, я нарешті побачив місцевих жителів. Більша частина з них була у білому одязі. Сиділи за довгими столами й з апетитом їли. Якийсь суп, на вигляд непоганий. Із м’ясом. На тарелях посеред столів викладено вдосталь хліба. Здається, добре харчуються. Хворі майже не звернули уваги на мою появу. Деякі подивилися на мене, але без жодної цікавості, глянули й далі їли. А більшість і зовсім не підняла голови. У них були якісь дивні обличчя. Як у лікаря або в того мужика, що мені відчиняв. Угодовані, білошкірі, з рум’янцем на щоках. Деякі трохи схожі на жіночі, хоча насправді вони тут усі були трохи схожі на жіночі.

— Ось стіл для гостей, сідайте, — запросив лікар і показав у куток. Поруч за довгим столом сиділи пацієнти в сірому одязі. Цих чомусь годували значно гірше. Суп був без м’яса, хліба по шматку кожному. Хворим у білому почали подавати друге: картоплю з котлетами, а цим принесли лише по ложці каші. «Сірі» жадібно їли й заздрісно дивилися на «білих».

— А чому годують по-різному? — спитав я.

— Люди в сірому тільки починають лікування, — люб’язно почав пояснювати лікар. — Для них розроблено спеціальну дієту, яка полегшить лікувальні процедури. А ось пацієнти в білому вже стали на шлях одужання й отримують повноцінне харчування. Ви, думаю, виберете обід для «білих»?

— Так, із м’ясом мені миліше. Слухайте, а чому лікарня зветься «Білим Єрусалимом»?

— Бо білий — колір чистоти та здоров’я. Колір людини до гріхопадіння, коли вона не знала зла та хвороб. — Лікар попросив якогось чоловіка принести мені обід. Прислужували тут люди з такими ж обличчями, як і пацієнти в білому. У «сірих» же обличчя були звичайні. «Білих» було з півсотні, «сірих» — зо два десятки, плюс обслуга.

— Слухайте, а на що хворіють ці люди? — я кивнув у бік «сірих». — По них і не скажеш, що вони хворі.

— Бо хвороби духу не такі помітні, як хвороби тіла. Але куди більш руйнівні. І небезпечні, — запевнив лікар. Він присів біля мене. Здавався цілком спокійним, пишався своєю лікарнею. — Ми беремося за найскладніші випадки, від яких відмовляються в інших лікарнях. От, наприклад, випадок із тим-таки Кіндратієм. Його возили до найкращих лікарів, але ті не змогли допомогти.

— А на що він хворів?

— На пріапізм.

— Це як? — Про таку хворобу я нічого не чув.

— Це коли статевий потяг виходить з-під контролю і стає панівним. У наш час усебічної розпусти це трапляється досить часто. До дітей потрапляють книжки, що вихваляють розпусту. Ті книжки труять їм мозок, перетворюють їх на рабів бажань, штовхають на хибний шлях і призводять до божевілля. Взагалі статеве бажання — найбільший із деструктивних потягів, що може охоплювати людину. Навіть пияцтво не таке страшне, — зітхнув Зоненберг.

— Я щось не розумію. Молодий хлопець відчуває бажання. У чому тут хвороба?

— Ну, Іване Карповичу, тут можна дивитися на проблему широко і вузько. Якщо дивитися широко, взагалі весь статевий потяг — це ярмо, яке пригнічує та знищує людину, це хвороба, від якої вона може вилікуватися лише під старість. І то не обов’язково.

— Ви щось дивне кажете. Як це статевий потяг хвороба? Це що, всі ми хворі? — здивувався я.

— Так, Іване Карповичу, всі. Ну, майже всі, окрім тих, хто зміг здолати тілесний бруд. Ідеться про гріхопадіння всього людства. І щоб змити сію печать змія-спокусника, треба пройти