Читати книгу - "Наречена Шульца"

були поховані на так званому новому єврейському цвинтарі, який досі існує (околиця Дрогобича в напрямку села Рихтичі, кінець вулиці Пилипа Орлика). Про поховання Бруно Шульца в колективній могилі на новому єврейському цвинтарі згадував колишній учень Бруно Шульца Альфред Шраєр (1922–2015), у цій книжці наведено аналогічні спогади Ізидора Фрідмана. ">[201]. Землю з кістьми похованих там людей утрамбували глибше або таємно вивезли до якоїсь безодні. Хто мав подбати про них? Євреїв уже не було, інтелігенції також майже не було. Священики? Залишилися православні, але й вони, які самі зазнавали знущань і переслідувань[202], воліли сидіти тихо й не нагадувати владі, що цвинтар — це все-таки цвинтар. Єврейський чи не єврейський. Здається, були якісь протести, але влада все одно наказала будувати…

Залишається лише магічне, та насправді сумне слово „якби”. Якби вона взяла цей пакунок із собою, якби так сильно не налякалася, якби не пішла купатися в озері, якби не було війни. Або якби все-таки залишилася з ним у Дрогобичі…

„Якби”… Ніхто не дізнається про те, що ми обоє втратили.

Наприкінці 1967 року Єжи Фіцовський надіслав їй свою нову книжку про Шульца. Називалася „Регіони великої єресі”[203]. Це була збірка нарисів про творчість і життя Бруно. Частково — результат тієї подорожі до дрогобицької вітчизни автора „Цинамонових крамниць”. У переліку осіб, яким автор висловлював свою вдячність, знайшла і своє прізвище. Між Я. Зусманом та Т. Штурмом де Штремом. До сторінки 19 читала із захопленням, підсиленим насолодою від теплого, непрофесорського стилю оповіді автора.

На сторінці 18 починався розділ „Бруно, син Якуба”. Проте навіть не встигла розпочати читати його. Бо поруч побачила фотографію на всю сторінку. Три-, чотирирічна дитина сидить на кріслі фотографа в багато оздобленій мереживом сукеночці, зі схрещеними ніжками у високо зашнурованих черевичках, і ще нічого не знає про життя. Трохи налякана, тримається за букетик троянд. А внизу підпис: „Бруно Шульц, бл. 1895 р.”. Мало не задихнулася від несподіванки.

Лист до Єжи Фіцовського від 2 серпня 1967 року починався категорично:

„Шановний Пане! Я шокована збігом обставин, який є наче результатом взаємодії демонічних сил із дивовижною іронією і навіть комізмом. Фотографія на с. 19 — це моя фотографія”.

Аж зробила перерву, коли це написала. Щоб перевести подих.

„Зачарований дитинством Шульц, коли побачив її, то попросив у мене цю фотографію — з періоду, який він називав передісторією, як і все, що стосувалося нашого життя до нашої зустрічі, і те, що його особливо зворушувало, — ця неймовірна тотожність і нетотожність людини, яка знайома тобі в молодому віці й така чужа в її дитинстві.

Звісно, я подарувала йому цю фотографію і вже давно, давно про це забула.

І тут ця випадковість, коли знаходжу себе з приміткою: Бруно Шульц, бл. 1895 р.”.

Усе-таки намагалася бути тактовною й привітною, хвалила книжку, майже підносила до небес. Але якщо йдеться про фотографію… пропонувала залишити все між ними. Водночас хотіла дізнатися, як фотографія потрапила до Фіцовського. З цим було вже складніше. У цьому контексті з’явилося прізвище Сандауера, але як фотографія у нього опинилася — не сказав, не хотів казати. І нічого не можна було з цим вдіяти. Юна не наполягає… може, це сам Шульц якось дав її йому, забувши про її походження. Це не виключено, хоч трохи й сумно.

Я подарувала йому цю фотографію

Тепер сходи порожні

Не надто багато вдалося з’ясувати. У наступних виданнях книжки фотографія просто зникла — без пояснень. Та не зникла інша, яка не менше вразила її. Сучасна, зроблена Фіцовським фотографія сходів будинку Шульца. Тих самих, на яких у середині тридцятих років Бруно сидить із зошитом у руках, у своєму сірому костюмі й капцях. Тепер сходи порожні, вимиті, ніби з них витерто постать Шульца і будь-яке минуле. Це все, що залишиться після нас?

Та найбільше її зачепило дещо інше. Автор, як-не-як її знайомий, її