Читати книгу - "Кім"

— Так… так. Ніде нема такого місця, як наші Гори, — погоджувалися мешканці Шемлега. І вони чудувалися, як можуть люди жити у жахливих спекотних долинах, де бігає худоба здоровенна, як слони, непридатна для оранки по гірських схилах; де, як вони чули, села межують одне з одним по кількасот миль; де люди крадуть гуртом, а чого не взяли злодії, те достеменно відбирає поліція.

Тож отак вони згаяли час аж до обіду, і нарешті спустилася з боку пасовиська Кімова вістова, дихаючи так само легко, як тоді, коли вона вирушала.

— Я посилав знахареві звістку, — пояснив Кім, поки вона віталася з іншими.

— Він приєднався до ідолопоклонників? Ні, я пригадую, він вилікував одного з них. Він набув заслуги, хоча зцілений використав свою силу на лихо. Справедливе Колесо! То як там знахар?

— Я боявся, що ти побитий, і… і я знав, що він мудрий чоловік, — сказав Кім.

Він витяг зі заліпленого воском горіха і прочитав англійською на звороті своєї записки: «Ваше послання отримано. Не можу наразі залишити це товариство, але доведу їх до Сімли. Потім сподіваюся до вас приєднатися. Незручно супроводжувати таких сердитих джентльменів. Повертайтеся тією самою дорогою, я наздожену. Вельми задоволений кореспонденцією, яка виправдала мої передбачення». Святий чоловіче, він каже, що втече від ідолопоклонників і повернеться до нас. То ми трохи зачекаємо у Шемлезі?

Лама довго і ніжно дивився на гори і похитав головою.

— Так не має бути, чело. Кістки мої жадають цього, але цього не буде. Я бачив Зв’язок Усіх Речей.

— Чому? Коли гори день при дні повертають тобі сили? Пригадай, якими слабкими і примученими ми були в долині.

— Я став сильним, щоб робити лихо і забувати. Забіяка і розбишака — от ким я став у горах, — говорив старий, а Кім ледь стримував усмішку. — Справедливе і досконале Колесо не відхиляється ні на волосину. Коли я був простою людиною — багато років тому — я здійснив паломництво до Гуру Ч’вана між тополь (він вказав у напрямку Бутану), де лежить священний Кінь.

— Тихо, всі тихо! — вишикувалися в рядочок слухати шемлезці. — Він розказує про Джем-Лін-Нін-К’ора, Коня-Що-Може-Оббігти-Довкола-Світу-За-День.

— Я говорю тільки до мого чела, — мовив Лама з м’яким докором, і слухачі розпорошилися, наче паморозь на південному боці даху вранці. — У ті дні я не шукав істини, а лише бесід про учення. Усе ілюзія! Я пив пиво і їв хліб у Гуру Ч’вані. Наступного дня мені сказав один монах: «Ми йдемо вниз у долину битися з монастирем Сангор Гаток, щоб з’ясувати (зауваж, як жадоба пов’язана з гнівом!), чий настоятель буде керувати в долині і скористатися молитвами, які вони друкують у Сангор Гатоку». Я пішов, і ми билися цілий день.

— Але як, святий чоловіче?

— Своїми довгими пеналами, я міг би показати… Я кажу, ми билися попід тополями, усі разом — і настоятелі, й монахи, і хтось мені розбив лоба до кістки. Глянь! — Він відсунув назад шапку і показав зморшкуватий сріблястий рубець. — Справедливе і досконале Колесо! Учора цей шрам засвербів і через п’ятдесят років я згадав, як це сталося, й обличчя того, хто це зробив. А слідом сталося те, що ти бачив — сутичка і глупство. Справедливе Колесо! Удар ідолопоклонника влучив у шрам. Душа у мені здригнулася: душа моя потемніла, і човен душі моєї загойдався на хвилях ілюзій. Аж доки не опинився у Шемлезі, я не міг медитувати над Зв’язком Усіх Речей, чи простежити ріст пагонів зла. Усю довгу ніч я намагався.

— Але, святий чоловіче, ти не винен у жодному злі. Нехай я буду твоєю жертвою!

Кім так щиро засмутився скорботою старого, що йому мимохіть вирвалася фраза Магбуба Алі.

— На світанку, — Лама вів далі ще серйозніше, клацаючи зернятами вервиці, яку мав завше напоготові, у паузах між реченнями, — прийшло просвітлення. Я тут… Я стара людина… народжена в горах, у горах виплекана, ніколи більше не побуду серед моїх Гір. Три роки я подорожував Гіндом, але — чи може бути земля сильніша за Матір-Землю? Звідти моє нерозумне тіло прагнуло до Гір і гірських снігів. Я казав, і це правда, що пошук мій досягне мети. Тож у будинку жінки з Кулу я вирішив іти в гори і сам себе переконав. Немає знахаревої вини у тому. Він, керуючись бажанням, віщував мені одужання у горах. Вони дали мені сили робити зло і забути про пошук. Я втішався життям і життєвими жадобами. Я шукав крутосхилів, щоб здиратися на них. Я зумисно їх розшукував. Я мірявся силою мого тіла, яке є зло, з високими Горами, я брав тебе на кпини, коли ти задихався під Джамнотрі. Я підсміювався, коли ти відступив перед снігами на перевалі.

— І яке з того лихо? Я боявся. Це було справедливо. Я не горянин, і я любив тебе за твою нову силу.

— Пригадую, не раз, — він сумно підпер щоку рукою, — я шукав похвали, твоєї і знахаревої, лиш за те, що мої ноги зміцніли. Лихо йшло за лихом, аж поки чаша не переповнилася. Справедливе Колесо! Увесь Гінд три роки всіляко пошановував мене. Від Джерела Мудрості в Домі Чудес до — він усміхнувся — малої дитини, яка гралася біля великої гармати. А чому?

— Бо ми тебе любимо. Просто у тебе ще гарячка від удару. Я сам досі тривожний і розбурханий.

— Ні! Це тому, що я ішов Шляхом — налагоджений, немов сі-нен [цимбали], до намірів Закону. Я відхилився від його велінь. Музика урвалася — і прийшла покара. У моїх рідних Горах, на краю моєї країни, саме там, куди я так прагнув, настає удар — сюди! — Він торкнувся брови. — Як б’ють учня-новака, який неправильно розставив чашки, так і мене вдарили, настоятеля Сач-дзена. Зауваж, слова не було, був удар, чело.

— Але хіба ж сагиби про те знали, святий чоловіче?

— Ми були одне одного варті. Невігластво і жадоба зустріли на дорозі невігластво і жадобу — і породили гнів. Удар був знаком мені, нітрохи не кращому за заблукалого яка, що моє місце не тут. Хто може читати Зв’язок між подіями — той на шляху до Звільнення! «Назад на стежку» — казав удар. — «Гори не для тебе. Не можеш ти обирати свободу і бути зв’язаним життєвими принадами».

— Краще б… ми ніколи не зустрічали того триклятого