Читати книгу - "Менсфілд-парк"

бракувало його товариства щодня, майже щогодини, і відчувати це було так боляче, що думка про мету його від'їзду викликала в неї саме тільки роздратування. Він не міг би вигадати для неї більшої муки, ніж оця його тижнева відсутність саме в той час, коли її брат поїхав, і Уїльям Прайс поїхав також, і їхнє товариство, досі таке пожвавлене, остаточно розпалося, їй було нестерпно це відчувати. Тепер у пастораті зосталося жалюгідне тріо, замкнене в чотирьох стінах через невпинні дощі та сніг, робити не було чого, і не лишалося жодної надії на краще. Гніваючись на Едмунда за твердість його переконань і послідовність вчинків (а гнівалася вона так, що на балі вони розпрощалися майже ворогами), вона все ж не могла не думати про нього весь час, поки він був відсутній, з любов'ю згадувала всі його чесноти і тужила за їхніми щоденними побаченнями. Його відсутність надто затягнулася. Він не повинен був покидати дім аж на тиждень, якщо вона сама невдовзі має поїхати з Менсфілду. Потім вона стала звинувачувати саму себе. Якби тільки вона змогла стриматися під час останньої розмови! Тепер вона жахалася тих різких, зневажливих виразів, у яких говорила про священнослужителів; не слід було цього робити! Це дуже негарно, цьому немає вибачення! Вона всім серцем бажала, щоб ці слова не були сказані.

Її роздратування не минуло й за тиждень. Усе це було прикро і само по собі, але їй стало зовсім зле, коли пройшла п'ятниця, а Едмунд так і не приїхав; коли настала субота, а його все ще не було; і коли в неділю при короткій зустрічі з менсфілдською родиною вона дізналася, що він якраз написав додому, що мусить затриматися, бо пообіцяв провести ще кілька днів у домі свого друга.

Якщо досі вона чекала на нього з нетерпінням і каяттям — шкодувала про свої необережні слова, боялася, що вони вразили його надто сильно, — то тепер відчула незмірно більшу тривогу. До того ж їй довелося бороти одне вельми неприємне і досі незнайоме їй почуття — ревнощі. Його друг містер Оуен має двох сестер; Едмундові вони могли здатися привабливими. Та в будь-якому разі його відсутність у той час, коли, як йому було прекрасно відомо, вона мала поїхати до Лондона, була для неї невимовно тяжкою. Якби Генрі повернувся, як обіцяв, за три-чо-тири дні, вона б уже покидала Менсфілд. І вона раптом відчула, що їй конче необхідно зустрітися з Фанні і спробувати іще щось дізнатися. Вона більш не могла скніти в такій осоружній для неї самоті і вирушила до маєтку, ладна подолати усі труднощі дороги, які ще тиждень тому вважала непереборними, щоб почути хоч щось нове — зрештою, хоча б іще раз почути його ім'я.

Перші півгодини були згаяні марно, бо Фанні сиділа з леді Бертрам, а без розмови віч-на-віч міс Кроуфорд не було на що сподіватись. Та нарешті леді Бертрам вийшла з кімнати, і міс Кроуфорд негайно перейшла до розмови, намагаючись говорити з такою стриманістю, на яку лишень була здатна:

— Ну, і як вам подобається, що вашого кузена Едмунда немає так довго? Ви тепер єдина молода особа в домі, то, певно, вам доводиться найтяжче. Ви, мабуть, скучили за ним. Вас не дивує, що він отак затримався?

— Не знаю, — непевно відповіла Фанні. — Так, я, власне, цього не чекала.

— Можливо, він завжди буде повертатися пізніше, ніж обіцяв. Це властиво всім молодим людям.

— Але ж він не затримався, коли був у містера Оуена минулого разу.

— А тепер йому там сподобалося більше. Він дуже… дуже приємний, і мені буде трохи прикро, якщо ми з ним не побачимося до мого від'їзду; а я неодмінно поїду, це вже вирішено. Я чекаю Генрі щодня, і щойно він приїде, мене вже ніщо не триматиме в Менсфілді. Щиро кажучи, я б хотіла побачити Едмунда ще раз. Але ви передайте йому мої дружні вітання. Так, саме вітання. Чи не правда, міс Прайс, у нашій мові бракує якогось слова, що позначало б щось середнє між «дружнім» вітанням і… любовним, — що пасувало б для такого знайомства, як наше? Адже ми знайомі вже багато місяців! Проте, можливо, досить буде і дружнього вітання. А його лист, чи він довгий? Чи багато він пише про те, що там робиться? Певно, він затримався через різдвяні розваги?

— Я чула лише частину, це лист до дядечка… та мені здається, він зовсім коротенький; справді, я навіть певна, там усього лише кілька рядків. Усе, що я почула, — це як його друг умовляв його погостити довше, і він погодився. Довше на кілька днів, чи, може, «на деякий час»… я точно не пам'ятаю.

— О, то він писав до свого батька… а я думала, до леді Бертрам чи до вас. Але якщо він писав до батька, то не дивно, що лист такий короткий. Хто став би писати серові Томасу про якісь дрібниці? От якби він писав до вас, то розповів би про все докладніше. Надіслав би вам детальний опис усіх та кожного. Скільки їх, сестер Оуен?

— Три; дві дорослі.

– І вони музикальні?

— Оцього я не знаю. Ніколи про них не чула.

— Знаєте, це ж найперша річ, — мовила міс Кроуфорд, намагаючись говорити з безтурботною недбалістю, — про яку завжди питає жінка, що сама вміє на чомусь грати, коли мова зайде про іншу. А взагалі це справжнє глупство — розпитувати про будь-яких молодих дівчат, про будь-яких трьох сестер, що не так давно стали дорослими… Кожен знає, які вони можуть бути: всі гарно виховані, приємні, а одна дуже гарненька… У будь-якій сім'ї є своя красуня; так вже воно ведеться. Дві грають на фортепіано, а одна — на арфі; і всі співають, чи то співали б, якби їх навчали співів, чи співають навіть краще від того, що їх не навчали; чи щось подібне.

— Я не знаю нічого про сестер Оуен, — спокійно відказала Фанні.

— Нічого не знаєте і, як то кажуть, не переймаєтеся. Ніколи не чула, щоб тон виражав таку відверту байдужість. Справді, чого б не бути байдужим до людей, яких ніколи в житті не бачив? Ну, а коли ваш кузен повернеться, в Менсфілді його чекатиме тиша та спокій; усі шумні особи поїдуть: і ваш брат, і мій, і я сама. Мені щось не хочеться розлучатися з місіс Грант — саме тепер, коли настав час їхати. І їй не хочеться, щоб я їхала.

Фанні відчула, що