Читати книгу - "Таємниця Кутузовського проспекту"

Справді, новий час, нові пісні.

Тепер, коли минув жах колективізації, яку нині славили як «геніальну революцію згори», після жахливих тридцятих, які назвали «очищаючим вихорем», після поразок сорок першого і сорок другого, визначених пропагандою як один з елементів «геніальної воєнної стратегії», Сталін до кінця увірував у своє безсмертя і тому зримо готувався до будь-якої фрази, заздалегідь ліпив її, зважуючи кожне слово, і лише після того як проаналізував всебічно, віддавав вічності…

Спостерігаючи за Сталіним останні шість років практично щодня, Берія дедалі дужче й дужче боявся цієї людини, схилявся перед нею, відчуваючи свою малість, і вчився великої мудрості правити тими, кого давно й звисока зневажав, ставлячись до людей як до «маси», «матеріалу», «юрби».

Маючи справу з архівами, Берія відкривав для себе такі подробиці, які породжували в ньому жах: він жив у країні, де знання стало таким же небезпечним, як робота в чумному бараці або на артилерійському складі, замінованому досвідченими диверсантами.

Він читав не лише показання ленінців, що їх вибивали на слідстві, а й безпристрасні стенограми архівів, висновки лікарів, свідчення очевидців, що чудом збереглися в картонних папках, на яких з чиєїсь нерозумної примхи було накреслено «зберігати вічно».

Берія ніколи не міг забути документ, де описувалось, як у двадцять сьомому році на засіданні ЦК Троцький кинув Сталіну:

— Ви — могильник революції!

Кілька членів ЦК після цього говорили друзям по телефону (і це, звичайно, було зафіксовано), що Сталін став білим як крейда — ні до цього, ні після цього він таким не був, — похитнувшись, підвівся і, вийшовши з кабінету, так грюкнув дверима, що посипалась штукатурка.

Але скільки ж років він ішов до того, аби відомстити своєму ворогові за цю прилюдну образу! Він вислав Троцького — спочатку до Алма-Ати, потім до Туреччини; він міг знищити його на Принцевих островах, але не робив цього, бо знав: у Чека працюють ті, хто пам’ятає Жовтень, а значить, і роль Троцького, отже, спочатку треба знищити пам’ять, а вже після цього — самого ворога.

Сталін умів ждати; він мав інформацію про те, що Троцький ненавидить Ягоду, однак не давав Ягоді прямого доручення вбити головного недруга; дозволив лише муку — агенти Ягоди умертвили сина Троцького, Льва Сєдова, і дочку Зіну; не доручав він усунення Лейби і Єжову; лише перед ним, Лаврентієм Берією, поставив це завдання — через дванадцять років після завданої образи, але при цьому сформулював його якось зовсім особливо:

— Після того як троцькістські формування в Іспанії довели своє повне військове безсилля, сама ідея Троцького зникла з поля бодай трошечки серйозної політики… Але, оскільки Молотов підписав пакт з Берліном, що є апофеозом миротворчої політики, яка дає змогу нам бути не в боротьбі, а над нею, зміцнюючи при цьому свою могутність і розширяючи кордони Союзу Республік, Троцький, звичайно, неодмінно почне кампанію, щоб дискредитувати цей пакт, намагаючись насамперед одірвати від нас провідних художників Заходу… Емоціональні люди, вони можуть піддатися його доказам, у слові він митець… Саме тому нейтралізація такої активності Троцького угодна тепер історії, справі перемоги пролетаріату, торжеству російської революції, що стала державною суттю марксистсько-ленінського вчення.

Берія знітився тоді, бо вночі прочитав переклад останнього виступу Гітлера: «Ми живемо у такий час, коли ідеї націонал-соціалістичної революції німців стали основоположенням імперської ідеї третього рейху!»

… Коли Берія у далекому сорок першому запросив до себе Зою Федорову і та посміла не лягти з ним у ліжко, він, після страшного спалаху гніву, пригнувся, бо вранці спитав себе: «А що, коли вона, як і раніше, буває у Сталіна? Хазяїв уміє конспірувати, мабуть, не всі в його охороні повідомляють мені про те, хто навідує його, людьми править страх, а Хазяїн — творець цієї теорії державного страху, та де там страху, жаху…»

Тому Берія, готовий уже минулої ночі віддати наказ про початок розробки Федорової, стримав себе, повторивши презирливу фразу старця: «Не будь примітивним грузином, не кидайся з ножем на гаряче лайно, дай йому прохолонути…»

І він затаївся, примусивши себе зіграти роль Сталіна; «вміння ждати — основа успіху».

…У лютому сорок п’ятого, коли надійшла перша інформація про те, що співробітник американської військової місії капітан флоту Джексон Роджер Тейт буває на вулиці Горького в домі лауреата Сталінських премій Зої Федорової — вони познайомилися на прийомі, про це вже говорили в колах творчої інтелігенції, роман починавсь у всіх на виду, — Берія відчув стомливе, спокійне торжество: «ось вона, розплата»…

Комбінація народилася сама собою, без залучення «сценаристів», які писали плани заходів: йти до Федорової треба від Тейта; вискоблити його підспідок, з’ясувати зв’язки, настрої, манеру поведінки, стиль життя, виходи на верхні поверхи адміністрації, минуле…

Перші дані нічого цікавого не дали: ірландець, аристократ, генеалогічне дерево обчислюється з чотирнадцятого століття, схильний, як усі «платники», до авантюр, виховувавсь у Франції, чудовий пілот, ще хлопчиськом був близький до штабу президента Будро Вільсона в Парижі під час підготовки Версальського договору, користується особливим довір’ям посла Аверелла Гаррімана, висококомпетентний, чудово знає Сибір і Далекий Схід, марить полярними дослідниками Амундсеном, Сєдовим і Скоттом, п’є в міру, розбавляючи віскі содовою, тому зовсім не п’яніє, в Зою закоханий безмірно, ні на кого, крім неї, не дивиться, до росіян ставиться з відвертою симпатією.

Прочитавши донесення, Берія сказав завідуючому секретаріатом Мамулову, щоб пом’яли Сєдова — з росіян мало хто знав цього дослідника, — чому американець говорить про нього з таким захватом, і переключився на інші справи, невдовзі забувши про це своє доручення.

І як же він здивувався, коли через два тижні Мамулов доповів, що Георгій Сєдов готував свою легендарну експедицію вдвох з Олександром Колчаком, і були вони дуже близькими друзями, і лише завдяки допомозі тієї людини, яка ввійшла в історію Росії як «верховний правитель».

Сєдов зміг одержати шхуну й гроші на експедицію — уряд ставився до нього, як до божевільного мрійника, і тільки Колчак відчайдушно, мов одержимий, допомагав йому, називаючи царську адміністрацію збіговиськом «безглуздих бюрократів, позбавлених польоту сміливості»…

Берія запитав довідку на Колчака, бо, як і всі в країні, знав про адмірала лише те, що було написано в нових підручниках історії та в сталінському «Короткому курсі».

Коли документ підготували, він узяв його на неділю в Срібний Бір, умостився на веранді, почав неквапливо перегортати сторінки й не помітив, як захопився, розчинившись у ще недалекому минулому — всього лише двадцять п’ять років минуло відтоді, як Колчака розстріляли в Іркутську.

…Командуючий Чорноморським