Читати книгу - "Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Чернишов, іді бистро сюда! — крикнув офіцірь.
В кімнату влетів молоденький автоматник.
— Слушаюсь, ташь старшій лейтенант!
— Отведі, ету, — показав головою на Фіскарошку, — отведі у подвал. І смотрі мне: ето гвоздь фашістской развєдкі! Єслі што — стрєляй без прєдупрєждєнія!
На одміну од офіціря, який не тямив місцевої говірки, Фіскарошка все ж дещо зрозуміла із бесіди вояків. Особливо не прийшлось їй по душі: “Єслі што — стрєляй без прєдупрєждєнія!”. Бідна хотіла щось заперечувати, доказувати, але збагнула — не вимовить ані слова, бо зо страху їй не лише зуби цорконіли, але й все кістя гриміло, як у старому млині… Єдине, за чим пожаліла: яка вона дурна, що вранці із дідом і Гебельсом не побігла на войну. Проте і за цим не довго бідкалася: через якусь годину на дворі почувся рев машини, лемент, а далі із радісним виском відчинилися двері, і у підвал, немов молоді гарбузи, вкотилися терористи — дідо Соломон і криволабий Гебельс.
— А ще хтось каже, що земля не кругла. Куди би і звідки би сь не тікав, а все одно до баби прибіжиш, — тільки і сказав із відчаєм і глибокою приреченістю дід Соломон.
І з тої ж миті всі ніби поніміли: ніхто нікого не питав, яким чином і за які заслуги вся трійця потрапила у колишню жандармську темницю. Кожен все зрозумів, тому думав і жалів за своїм. Приміром, дідо Соломон дуже жалів, що кума Пинтяня кликала його нині на галушки… Він над усе на світі любив галушки, а Пинтяня готувала їх іще із гусячими шкварками… І ось, видно, його частку хтось нині посмакує — лиш би не вдавився!
Баба ж Фіскарошка билась душею тільки над моєю долею. Її буйна уява малювала: після її розстрілу злі шелюхи Наполійони приїдуть із возом до Фіскарошки і, торжествуючи, заберуть маціньку дитинку до себе! А далі будуть виховувати мене не по-християнськи, а тренувати і науськувати, як пса… Врешті-решт із мене виросте ще зліший вовкодав, як цей руський офіцірь! І текли бабиним лицем нестримними ручаями гаряче-солоні сльози…
А ось Гебельс був не з нашої файти, тому не беруся судити, про що мислив у останню судну хвилину цей войовничий ідеолог мілітаризму.
В той час, коли трійця небезпечних диверсантів гріла своїми сідницями підлогу темниці, до колишньої жандармської управи під’їхав на американському джипі молодий капітан — надзвичайної вроди, із чітко окресленим інтелігентним лицем, білобрисий, кучерявий. Капітан, не дивлячись на порівняно невисоке звання, мабуть, займав у війську видну посаду — перед ним із якимось острахом усі виструнчились і завмерли. Навіть офіцер Черпак, доповідаючи, не міг згамувати свого хвилювання. А доклав командир розвідки про події, котрі вже розповіли: про упійману підступну диверсантку, замасковану під селянку, а потім і її спільників-терористів на чолі із материм керівником по кликусі “Дідо Соломон”.
Капітан із саркастичною посмішкою все уважно вислухав, а далі наказав привести трійцю. Смачно затягуючись папіросою, капітан, дивлячись на ледь не божеволіючих від страху “терористів”, аж захлинався від втіхи і задоволення. Далі дав команду затриманих вивести… Залишившись наодинці із командиром розвідки, запитав:
— І што ти думаєш делать с німі?
— Ясно што: расстрелять к єдрєні фені!
— Черпак, ти так і будешь ходіть всю жизнь не с головой, а с черпаком, — мовив капітан, скрушно похитуючи головою. — Разве ти не відішь, што ето нєсмішльонниє крєстянє… Развє ти не чітал пріказ, што на освобождьонних теріторіях ми всяческі должни поощрять желаніє мєстного насєлєнія помочь нам… Хрєн с німі, с етімі взорванимі мостікамі, — на войнє, как на войнє… Главноє, што люді хотєлі нам помочь. І їх надо наоборот прєдставіть к наградє — как прєдставитєлєй партізанского двіженія!
— Но, а как бить с етой прідуркуватой бабой? — запитав ошелешений розвідник.
— Черпак… думай… своїм черпаком: разве жена героя-партізана может бить вражеской діверсанткой? Бабу тоже нада отметіть: как звено, обеспечівающеє ідеологіческую сторону партізанского двіженія!
Через хвилину трійця знову стояла перед капітаном.
— Расстрєлять! — мовив жорстко капітан, а потім, зробивши довгу-довгу паузу, додав, — би вас за ето!
І ось в той час, доки капітан утримував ту злощасну паузу після слова “расстрєлять”, Фіскарошка, перебачте за слово, попісялася, дід Соломон одразу посивів, а непримиренний мілітарист Гебельс, теж даруйте на слові, наклав повні штани і на все життя заробив „медвежу хворобу”: як тільки починав хвилюватись, особливо перед доповіддю на партєйних зборах, на нього нападав шалений понос.
Виповівши “Расстрєлять… би вас за ето”, симпатичний капітан продовжив:
— Но совєтская власть мілосєрдная, гуманная… і не только даріт вам жізнь, но єщьо, может бить, і наградіт. А тєпєрь ідіте домой!
Бідна Фіскарошка з усього зрозуміла тільки останнє: “Ідіте домой”. І збагнувши, що всі врятовані, баба хотіла сказати щось дуже-дуже вдячне, але розум потьмарило радістю і вона, виструнчившись, як солдат, зненацька гукнула: “Мадярські пенгіви — то великі гроші!”.
— Што, што?! — рявкнув командир розвідки.
— Ми з бабой псячі воші, — гукнув одразу, ледь не впавши на коліна, Соломон…
— Вот, вот, — ето самоє… — сказав капітан, з усміхом дивлячись, як, збиваючи один одного з ніг, трійця мчить щодуху із управи.
Цілу дорогу від пережитого потрясіння новоспечені “партизани” не перемовились жодним словом. Але біля села Іванівці зустріли військову колону. Солдати, браво маршируючи, стоголосо співали: “Ідьот война народная, священная война…”.
Фіскарошка пильно прислухалась, закусила пальця і, полегшено зітхнувши, нагнулась і пошепки мовила до Соломона.
— Видиш, діду, брехачі тоті німці і мадяри: казали, же руські — безбожники і антихристи. А послухай лем, як прості вояки співають красно про святоє… святу… священну войну…
Наступного дня бої затихли. Тільки з боку Чопа все ще чулася канонада. Там, казали, німці з мадярами спом’янулися, закріпилися і твердо лупили руських. А у нас, над Палестиною, Бразилією, Аргентиною, Балканами, Ватіканом, Єрусалимськими горбами і Едемськими садами лунали українські і російські пісні, гехкали бубни, розривали писки гармошки, вищали, як навіжені дівки, скрипки… Хто би що нині не патякав-плямкав, а зустрічали руських вояків у наших селах радо і весело: різалися кури, гнявилися свині і підсвинки, барани і навіть кози, ріками лилися вино і паленька.
Того ж таки наступного дня дідо із моїм няньком, вуйком Черчілем і тіткою Маргітою кагатували картоплю і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери», після закриття браузера.