Читати книгу - "Викрадачі"

двері студії, й увійшов Роберт. Йому тоді було лише тридцять чотири роки, хоч я тоді не мала й гадки про це. Я гадала так, як і всі першокурсники, — буцімто всім нашим викладачам (і йому теж) повинно бути за п’ятдесят; іншими словами, вони вже були зовсім старими. Роберт — людина висока, але від нього йшла така енергія, що він виглядав іще вищим. Великі долоні, доволі худорляве обличчя, хоча за статурою він зовсім не був худорлявим — скоріше міцним: під одягом вгадувалося сильне тіло (нехай він і був літньою людиною). Одягнений він був у заляпані фарбою важкі плисові штани в рубчик — насиченого брунатно-золотавого кольору, протерті на колінах і стегнах, — і жовту сорочку із засуканими по лікті рукавами. Зверху був заяложений оливковий вовняний жилет, здається, ручної в’язки. Так воно й було: то його матір зв’язала для його батька, коли тому вже небагато залишалося жити.

Правду кажучи, я так багато дізналася про Роберта пізніше, що зараз мені важко відокремити ті перші враження від решти. Він був дуже похмурим, брови майже зсунуті разом. Його зовнішність була б привабливою, якби не його похмурість, не скуйовджене волосся — така думка майнула в мене тієї першої хвилини. Рот був широкий, не чітко окреслений, губи товсті, шкіра з оливковим відтінком, ніс занадто довгий, а волосся темне, але з рудуватим відливом, кучеряве, погано підстрижене. Саме через свою старомодну кудлатість він спершу й видався мені куди старішим, ніж насправді.

Нарешті він, здається, помітив, що ми сидимо за столом, зупинився на мить і посміхнувся. І коли він посміхнувся, я побачила, що даремно вирішила, нібито він неохайний і злий. Було ясно, який він радий нас бачити. У цій людині було багато тепла: тепла шкіра, теплі очі, й одяг на ньому був старий, м’яких кольорів. За одну ту посмішку можна було пробачити йому старомодний, пом’ятий вигляд.

Під пахвою Роберт ніс дві книжки. Він зачинив за собою двері, підійшов до свого місця на чолі столу, поклав книжки. Ми всі дивилися на нього, чекаючи, що буде далі. Я помітила, що руки в нього вузлуваті, неначе старіші за нього самого; ті руки були незвичайні — великі, важкі, й усе ж вправні. На пальці була широка обручка з тьмяного золота.

— Доброго ранку! — звернувся він до нас. Голос у нього був гучний і водночас якийсь скреготливий. — У нас заняття з живопису для не фахових студентів, дисципліна називається «візуальне розуміння». Я впевнений, що вам усім приємно знаходитися тут, так само, як і мені, — він жартував, але в ту хвилину його слова звучали переконливо, — і що це саме ті заняття, на яких вам належить зараз бути. — Він розгорнув аркуш паперу й зачитав наші прізвища, повільно й чітко, зупиняючись, аби перевірити, що правильно вимовляє кожне, а потім киваючи тому, хто озивався на своє прізвище. Потер лікті, так і стоячи перед столом. На зворотному боці рук росло чорне волосся, а навколо нігтів так в’їлася фарба, неначе він ніколи не міг відмити руки. — Це всі прізвища, які мені записали. «Зайці» є?

Одна дівчина підняла руку: як і мені, їй не вдалося потрапити до іншої групи, але, на відміну від мене, вона не була записана й бажала пересвідчитися, що їй можна залишитися. Здавалося, він обміркував це питання. Потер лоба, розсипаючи свої чорні кучері. Потім сказав, що в нього дев’ять студентів, а це менше, ніж йому обіцяли. Так, вона може залишитися, він радий цьому. Нехай принесе записку від завідуючого кафедрою, одержати його дозвіл неважко. Більше запитань немає? Жодних негараздів? Добре. Хто з нас писав олією раніше, хоч одного разу?

Піднялося кілька рук, несміливо. Я тримала руки складеними на столі. Тільки пізніше я дізналася, як у нього калаталося серце кожного разу, коли він тільки розпочинав викладати свій курс. По-своєму йому було так само боязко, як і мені. Просто він це уміло приховував від студентів.

— Вам, без сумніву, відомо: щоб слухати цей курс, не потрібно мати якийсь попередній досвід. Важливо також не забувати, що кожний художник є початківцем у справжньому сенсі, скільки б він не прожив.

Я могла б йому сказати, що такий початок був помилкою. Студентам молодших курсів особливо не подобається, коли з ними розмовляють поблажливо, а студенткам-феміністкам різало вуха слово «він» стосовно всіх художників взагалі. Я належала саме до таких студенток, хоча й не звикла сичати вголос на лекціях, як робили деякі мої знайомі. Було схоже, новому викладачеві нелегко прийдеться у цій групі. Я спостерігала за ним зі зростаючою цікавістю.

Але він, здавалося, обрав тепер інший шлях. Постукав по корінцях книг, що лежали перед ним, і сів за стіл. Руки зі слідами фарби склав так, наче збирався молитися. Зітхнув.

— Коли йдеться про живопис, завжди важко визначити, з чого саме починати. Живопису майже стільки ж років, скільки самому людству, якщо судити з печер Європи. Ми живемо у світі форм і барв, тож не дивно, що прагнемо їх відтворювати. Втім, барви сучасного світу зробилися набагато яскравішими з тих пір, як було винайдено синтетичні фарби. Взяти, наприклад, вашу футболку, — він кивнув хлопцеві, який сидів навпроти мене. — Або (перепрошую за такий приклад) ваше волосся. — Тут він посміхнувся дівчині з фіолетовим волоссям, простягаючи при цьому до неї велику руку з обручкою. Всі засміялися, а дівчина гордовито посміхнулася.

Мені раптом сподобалося в цій групі, сподобався початок семестру, запах олійних фарб, світло зимового сонця, що заливало студію, ряди мольбертів, готових прийняти наші незграбні малюнки, сподобався цей неохайний, але доброзичливий викладач, який пропонував нам знайомство з таємницями кольору, світла й форми. Подумки я начебто повернулась до уроків мистецтва в школі, й на мить відчула від того задоволення — уроки не були будь-яким чином пов’язані з тим, що я вивчала в коледжі, але виявилося, що сама згадка про них була для мене важливою.

Не пам’ятаю вже, як далі йшло те перше заняття. Напевно, ми слухали розповідь Роберта про історію живопису, а можливо, про технічні засади цього мистецтва. Не виключено, що він пустив з рук до рук ті книги, що приніс із собою, а може, вказав рукою на репродукцію Ван Гога. Потім ми повинні були перейти за мольберти — або на тому самому занятті, або на наступному. В якусь хвилину — це вже, напевно, наступного разу — Роберт мусив показати нам, як видавлювати фарбу з тюбика, як вичищати палітру, як робити на полотні начерк